— Ну якщо так хочете, то можете глянути, але не думаю, що з цього буде якась користь. Ясна річ, про зміст відповіді ніхто не має довідатись, а тому не раджу розповсюджувати копії.
— А чому ніхто не має довідатися? — поцікавився наглядач.
— Знайшли що спитати! — вигукнув архідиякон, здивовано розкинувши руками. — Та з вас не дивно — ви як невинна дитина в ділових справах. Хіба не зрозуміло, що коли ми дамо їм знати, що проти вас нічого не можна вдіяти, а треба братися за когось іншого чи інших, то ми самі дамо їм зброю до рук і покажемо, як перерізати нам горлянки?
Наглядач знову затих, єпископ знову окинув його тоскним поглядом.
— Єдине, що нам зараз треба робити, — провадив далі архідиякон, — це сидіти тихо, не рипатись, а вони хай граються собі у свою гру як їм заманеться.
— Тоді через нас ніхто не довідається, що ми зверталися до генерального адвоката і що той сказав нам, що заповіт засновника виконується належним чином.
— Господи милостивий! — не витримав архідиякон. — Хіба вам так складно допетрати, що єдиний наш вихід — нічого не робити? Навіщо нам базікати про заповіт? Ми тут заправляємо, і ніхто не може зсунути нас з цього місця. Поки що нам цього досить.
Містер Гардінг підвівся і почав замислено туди-сюди ходити по бібліотеці, а єпископ болючим поглядом проводжав його на кожному кроці, поки архідиякон продовжував виливати всі свої аргументи, що теперішній стан справ цілком задовольнив би будь-кого при здоровому глузді.
— А «Юпітер»? — враз зупинився наглядач.
— О! «Юпітер». «Юпітер» нам нічим не зашкодить. Прийміть це. Звісно, нам теж доведеться прийняти свої прямі обов'язки. Не може бути так, щоб лише троянди цвіли, — тут архідиякон набув високоморального вигляду. — До того ж ця справа надто дрібна, вона не несе аж такого загального інтересу, щоби про неї знову написали в «Юпітері», хіба що ми самі все розворушимо.
Тут архідиякон знову набув вигляду мудрої і обізнаної в мирських справах людини.
Наглядач продовжував ходити туди-сюди. Терпкі й колючі слова тієї газетної статті, кожне з яких немов шипом вразило його в саму душу, ще нікуди не поділися з його пам'яті. Містер Гардінг не раз перечитав її слово у слово, а що гірше, йому уявлялося, що всі довкола про ту статтю знають не менше від нього. Чи будуть його вважати несправедливим і захланним, яким його називали в тій статті? Чи будуть тицяти в нього пальцем як у споживача хліба бідняків? Чи дозволять йому позбутися цих обвинувачень, очистити заплямоване ім'я, залишитися невинним, як він був до того? Чи витримає він усе це? Чи зможе й далі отримувати ті звичні ненависні виплати, а чи стане до лав зажерливих отців, які своєю жадобою принесли ганьбу на церкву? За що? За що він має зносити все це? За що вмирати, бо жити під таким тягарем лихослів'я він не зможе? Наглядач ходив туди-сюди, і з того горя і завзяття постановив собі, що не зможе, якщо дозволять, віддати свою посаду, забратися зі свого любого дому, покинути богадільню і на невеликі заощадження жити бідним, але щасливим життям із незаплямованим ім'ям.
Наглядач соромився говорити про самого себе навіть перед тими, хто знав його найкраще і кого сам любив найдужче. Та зрештою містер Гардінг вибухнув якоюсь смиканою красномовністю і заявив, що і не може, і не хоче терпіти ці муки надалі.
— Якщо можна довести, — зрештою мовив він, — що в мене є чесне і справедливе право на це — Бог свідок, що я так завжди думав — якщо ця зарплата чи виплата належить мені, мені, як і будь-кому іншому, кортить зберегти її собі. Мені треба дбати про добробут моєї дитини. Я вже застарий, щоби без болю втрачати затишок, до якого так звик. Мені, як і будь-кому, кортить довести, що я мав рацію, і зберегти за собою свою посаду, але я не можу зробити це такою ціною. Я не витримаю. Чи можете ви мені сказати так чинити? — Ледве не зі сльозами на очах звернувся наглядач до єпископа, котрий підвівся з крісла і зараз тулився до рук наглядача, який стояв з другого боку столу навпроти архідиякона. — Чи можете ви сказати мені сісти й розслабитися, збайдужіти і тішитися, поки про мене на весь голос усюди розповідають таке?
Єпископ розумів і співчував йому, але не міг нічого порадити, а лише відповів:
— Ні, ні, ніхто не буде просити вас робити щось болісне. Робіть те, що підказує вам серце. Робіть те, що, на вашу думку, буде для вас найкраще. Теофілію, не радь йому, благаю, не радь наглядачеві робити нічого болючого.
Хоч архідиякон не міг поспівчувати, він усе-таки міг дещо порадити. Доктор Ґрентлі бачив, що зараз настала така мить, коли робити це треба категорично.
— Владико, — звернувся він до батька. Коли син назвав батька «владикою», старий добрий єпископ аж затремтів, бо знав, що зараз станеться щось лихе. — Владико, зараз я можу дати дві поради: перша може згодитися на сьогодні, а друга — на майбутнє. Не можу змусити себе радити перше, якщо воно не сумісне з другим.