Наглядачу здавалося, наче його трохи придушили. Містер Гардінг був ладен віддати все на світі, аби лиш мати змогу вийти на свіже повітря, не мовивши ні слова, не кинувши ані погляду на тих, що зараз із ним в одному приміщенні. Та це неможливо. Він не міг піти мовчки. Красномовство архідиякона збило його з пантелику. В його словах була якась тяжка, черства, беззаперечна правда. У них було стільки практичного і водночас огидного сенсу, що наглядач не міг ні погодитися, ні заперечити. Якщо йому треба відмучитися, то містер Гардінг без нарікань і боягузтва стерпів би все, якби лише справу довели до справедливого кінця. Не міг він стерпіти лише те, що його будуть звинувачувати інші, що сам собі не може знайти виправдання. Через сумніви, а наглядач уже почав сумніватися, у справедливості обійманої ним у богадільні посади, він розумів, що юридична помилка містера Болда не відновить його впевненості в собі. Втечею через якусь юридичну лазівку, мовляв, усі ті блага містер Гардінг отримував лише як один зі службовців богадільні, він теж не вдовольниться.
Промова архідиякона втихомирила наглядача, приголомшила його, знищила — зробила все, тільки не вдовольнила. Єпископа вона вразила так само. Він ще толком не розумів що до чого, але бачив, що вже зараз треба готуватися до битви, до битви, яка знищить той невеликий затишок, що в нього ще залишився, а його самого у скорботі зведе в могилу.
Наглядач сидів незворушно й незворушно дивився на архідиякона, аж поки думки в голові повністю не зосередилися на тому, як би втекти з теперішнього становища. Наглядач почувався пташкою, що зачаровано споглядає змію.
— Сподіваюся, ви згодні зі мною, — нарешті мовив архідиякон, порушивши мертву тишу. — Владико, сподіваюся, ви згодні зі мною.
Ох, як же зітхнув тоді єпископ!
— Владико, сподіваюся, ви згодні зі мною, — знову повторив безжалісний тиран.
— Так, певно, так, — поволі простогнав бідолашний старий.
— А ви, наглядачу?
Містер Гардінг нарешті заворушився — треба говорити й рухатися, тож наглядач підвівся і, перш ніж відповісти, зробив один поворот.
— Зараз на мене не треба тиснути і вимагати відповіді. Я не робитиму в справі нічого, а коли й робитиму, то буду попереджати вас і єпископа.
Не мовивши більше ні слова, наглядач пішов, швидко втікаючи через хол палацу, спускаючись височенними сходами. Містер Гардінг навіть зітхнути вільно не міг, поки не опинився наодинці під крислатими кронами в'язів у тихому дворику. Там наглядач гуляв довго і повільно, стривожено міркуючи над справою в марній спробі заперечити аргументи архідиякона. Потім містер Гардінг подався додому і твердо вирішив терпіти все — безчестя, підозри, ганьбу, власні сумніви і сердечний біль; чинити так, як сказали ті, у чиє вміння давати слушні поради він досі вірив.
Розділ 10. Нещастя
Коли містер Гардінг повернувся додому, він відчував такий смуток, якого ще досі не зазнавав. Наглядач добре пам'ятав, яким нещасним почувався того дня, коли довелося відстоювати перед зятем і видавцем вихід у світ своєї любої книги священної музики. Оплативши все, що міг оплатити самотужки, наглядач виявив, що заборгував понад триста фунтів. Але його тодішні муки ніяк не зрівняються з теперішнім горем. Тоді містер Гардінг вчинив неправильно, і він це знав, і тому твердо вирішив більше так не грішити. Та зараз наглядач не зможе нічого вирішити і заспокоїти себе обіцянками будь-що стояти на своєму. Наглядача змусили думати, що йому випав нещасливий жереб на посаду, тому він повинен утримати ту посаду попри громадську думку і власні переконання.
Містер Гардінг із жалем, що ледь не переростав у жах, читав сувору критику, що час від часу картала графа Ґілдфордського як голову Сент-Кросу, і безліч нових випадів у бік заможних єпархіальних сановників та оброслих синекурами священників. Їх наглядач судив м'яко. Професійне упередження навчило його вважати, що проти таких людей грішать більше, ніж грішать вони самі, а ворожість, з якою їх переслідують, — отруйна і несправедлива. Їхнє становище наглядач вважав вкрай нещасним. Волосся ставало дибки, шкіра вкривалася мурашками, коли читав усе те. Містер Гардінг чудувався, як може людина жити під таким тягарем ганьби, як можуть дивитися в очі іншим людям, коли їхні імена зазнають таких образ, так ще й публічних. І як він сам може стати заручником такої долі… він же такий скромний, відлюдний, йому було так затишно ховатися в тій темряві, так втішно від невибагливого тепла свого невеличкого закутку… а тепер його витягують на яскраве світло і виставляють на посміх перед розлюченою юрбою. Додому наглядач повернувся занепалим, приниженим, без жодної надії подолати нещастя, що звалилося на нього.