Тож Елеонора, як і взяла собі за звичку, навідалася до Мері Болд. Мері люб'язно вислухала слова подруги про її батька, та Елеонора, певно, виявилася ще більш приязною слухачкою, коли Мері почала розповідати про свого брата. Наглядач натомість коротав час наодинці, спершись на бильце крісла. Налив собі келих вина, але зробив це лише зі звички, бо так його й не торкнувся. Так собі сидів і витріщався у відчинене вікно, міркував, якщо ті потуги можна назвати міркуваннями, про те, яким щасливим його життя було колись. Тепер на думку спадали всі втіхи минулого життя, якими містер Гардінг насолоджувався так бездумно. Погожі дні, відсутність будь-якої тяжкої праці, затишний дім у затінку, дванадцять літніх сусідів, чий добробут дотепер був джерелом такого приємного серцю клопоту, щастя дітей, дружба зі старим любим єпископом, урочиста велич склепінчастих проходів, в яких наглядач з насолодою слухав відлуння власного голосу, а потім ще й наймиліша серед решти друзів подруга, вибрана ним союзниця, яка ніколи не покидала його, та красномовна товаришка, яка, якщо попросити, завжди виголосить любу серцю музику — його віолончель — ох, як він тішився всім тим! Але тепер усьому настав край. Погожі дні та відсутність тяжкої праці виявилися злочином, який нагнав на наглядача його ж нещастя. Будинок у затінку перестав бути затишним, а може, вже й не належав йому. Старі сусіди, добробуту для яких містер Гардінг так жадав, стали йому ворогами. Донька стала така ж нещасна, як і він, і навіть єпископа становище наглядача загнало у скруту. Наглядач більше не зможе зухвало підвищувати голос на братію, як робив це раніше, адже його зганьбили. Містер Гардінг боявся навіть до смичка доторкнутися, бо знав, яким скорботним буде його завивання, яким жалібним буде його плач.
Містер Гардінг досі сидів у тому самому кріслі в тій самій позі. За дві години наглядач майже не ворухнувся. Потім додому на чай вернулась Елеонора, і їй таки вдалося відвести батька у вітальню.
Настрою до чаювання, як і до вечері, не було, хоча наглядач, який весь день нічого не їв, мимохіть зжер повну тарілку хліба з маслом.
Елеонора рішуче налаштувалася змусити батька заговорити з нею, але не знала, з чого почати. Треба почекати, поки не закінчиться чай, поки прислуга не перестане вештатися туди-сюди.
Нарешті чаювання дійшло до кінця і двері вітальні були зачинені. Елеонора підвелася, обійшла батька, обійняла його за шию і сказала:
— Тату, то ви скажете мені, що таке?
— А що таке, люба?
— Що то за нове лихо, яке так вас мучить? Я бачу, що ви невеселі, тату.
— Нове лихо! Це лихо не нове, люба. Всіх час від часу мучать клопоти. — Наглядач спробував усміхнутись, але зазнав страшної невдачі. — Та мені не варто бути аж таким понурим товаришем. Ходи, послухаємо музику.
— Ні, тату, не сьогодні. Сьогодні вона вам тільки дошкулятиме. — Донька сіла батькові на коліна, як інколи робила, коли обоє мали веселий настрій, і, не випускаючи його з обіймів, сказала: — Тату, я не піду, поки ви не заговорите зі мною. Ох, якби ж ви знали, як би мені полегшало, коли б ви мені про все розповіли.
Батько поцілував доньку і пригорнув її до серця, але все одно нічого не сказав. Йому було складно говорити про своє нещастя. Містер Гардінг був надто соромливим навіть з власною дитиною!
— Ох, тату, розкажіть мені, що там таке. Я знаю, що це через богадільню і що вони дійшли до Лондона, і що написали в тій жорстокій газеті. Але якщо у вас є причина журитися, то пожурімся разом. Ми самі — це зараз усе, що у нас є. Любий, любий тату, заговоріть зі мною.
Містер Гардінг не міг говорити, бо гарячі сльози розливалися його щоками, немов річка у травні. Батько тулив дитя до серця, стискав її руку, як може стискати лише любляча людина, а вона розціловувала його чоло і мокрі щоки, лежала в нього на животі й заспокоювала, як уміє лише жінка.