— Дитино, — мовив наглядач, коли сльози дали йому заговорити, — дитино, моя дитино, навіщо тобі журитися раніше ніж треба? Може дійти до того, що нам доведеться виїхати звідси, але допоки цей час ще не настав, навіщо тобі робити власну юність похмурою?
— І це все, тату? Якщо так, то їдьмо звідси і живім із чистим серцем деінде. Якщо це все, то їдьмо. Ой, тату, якщо на серцях нам буде легкість, то для щастя нам буде потрібен тільки хліб.
Обличчя Елеонори загорілося завзяттям, коли вона переконувала батька забути про клопіт. Проблиск радості засяяв на його чолі при черговій згадці про втечу, і містер Гардінг знову на мить замислився, що він зможе відцуратися того доходу, через який всі йому так сильно заздрили, зможе довести неправоту того критикана, який насмілився написати про нього в «Юпітері», зуміє облишити сера Абрагама, архідиякона, Болда і решту самих розбиратися зі справою, зуміє умити руки від цих клопотів, що несуть йому лише муку. Ах, скільки щастя зможе принести далечина, коли містер Гардінг з Елеонорою опиняться в якомусь котеджику і нічого більше не нагадуватиме про колишнє багатство, окрім музики! Так, із собою вони візьмуть свої музичні книги та інструменти, струсять пилюку з ніг і покинуть це невдячне місце. Ніколи ще духівник не сумував за своїми володіннями так натужно, як зараз сумував наш наглядач.
— Облиште все, тату, — повторила донька, зістрибнувши з його колін і випроставшись перед ним із зухвалим виразом обличчя. — Облиште все, тату.
Ох, як сумно споглядати, як минув той миттєвий проблиск радості, як зник зі скорботного обличчя обнадіяний вираз, коли згадка про архідиякона повернулася до нашого бідолашного наглядача і він зрозумів, що нікуди не втече з цієї ненависної посади. Його немов зв'язало залізом, закувало в метал. Містер Гардінг не вільний ні на йоту. В нього немає вибору. «Облиште!» Ох, якби ж він тільки міг — то був би найлегший спосіб позбутися тих клопотів!
— Тату, не сумнівайтеся, — продовжила наполягати дочка, бо подумала, що його сумнів спричинений небажанням покидати таку затишну домівку. — Ви залишитеся тут лише через мене? Гадаєте, я не можу бути щаслива без каретки для поні і затишної вітальні? Тату, я ніколи не буду щаслива тут, якщо від перебування в цьому домі залежить питання вашої честі. Та я можу бути весела, як довгим може бути день, у якомусь невеличкому котеджику, якщо буду бачити, що вам відлягло від серця. Ох! Тату, ваше обличчя промовляє так багато. Хоч ви не говорите до мене голосом, я все одразу розумію, коли дивлюся на вас.
Як же батько ледве не судомно притиснув доньку до серця. Як цілував він її, поки зі старих очей дощем лилися сльози! Як благословляв її, як лагідно називав новими ніжними іменами, що вперше сходили йому з уст! Як картав себе, що міг журитися, маючи такий скарб у власному домі, таку коштовність свого лона, таку ніжну квітку в саду свого серця! І тоді його язик розв'язався й наглядач нарешті в подробицях оповів про справу, розповів про свої бажання і про все, що йому невільно робити. Містер Гардінг переповів доньці доводи архідиякона, і хоч сам не погоджувався з ними, розповів про свою неспроможність ухилитися від них. Розповів, як йому оголосили, що він мусить лишатися на місці заради свого сану, заради вдячності до єпископа, заради побажань його друзів, заради почуття обов'язку. Наглядач, хоч і не приймав цього всього, та змушений був визнати правоту таких доводів. Розповів, як його звинуватили в боягузтві, і хоча наглядач був не з тих, хто зважає на такі закиди, щиро зізнався дочці, що такі звинувачення роблять йому боляче. Зізнався, що сам розцінив за немужній вчинок покинути свій пост тільки заради того, щоб позбутися мук, а тому він з усієї сили мусить зносити заготовлене йому лихо.
Чи вважала Елеонора ці подробиці нудними? Аж ніяк. Донька заохочувала батька детально описувати кожне своє почуття, поки містер Гардінг не вивернув навиворіт найсокровенніші закутки свого серця. Про архідиякона вони розмовляли так, як двійко дітей про суворого, нелюбого, але досі поважного вчителя, а про єпископа — як про люблячого батька, який не має влади над всемогутнім педагогом.
Коли вони це все обговорили, коли батько все виповів дитині, Елеонора нарешті довірилася наглядачу, а коли мова зайшла про Джона Болда, вона зізналася, як палко колись його кохала.
— …колись кохала… та зараз не кохаю, не можу… ні, навіть якби й дала йому обітницю, забрала би слова назад… якби заприсяглася кохати його, як дружина, то покинула б його… він зрікся мене, коли став вашим ворогом.