Маючи на своєму боці таку твердиню для оборони своїх доказів і совісті, містер Гардінг, як можна собі уявити, без докорів сумління отримав квартальну виплату на суму двісті фунтів. Наглядач і справді не розглядав цю справу під таким кутом. За останній рік чи два він багато з ким розмовляв і чимало наслухався про заповіти старих доброчинців та доходи від їхніх володінь. Якось наглядач навіть засумнівався (не розуміючи логіки зятя), що лорд Ґілдфорд справді заслужив на такі величезні виплати з прибутків Сент-Кросу. Але подумати, що сам отримав забагато — він, що через це добровільно роздав власні шістдесят два фунти одинадцять шилінгів і чотири пенси своїм дванадцятьом старцям, він, що за такі гроші робить стільки, скільки жоден дяк ще не робив з часів зведення Барчестерського собору, — така думка жодного разу не порушувала його спокій, а совість не мучила.
І все-таки містеру Гардінгу дошкуляють чутки, що зараз точно ширяться Барчестером. Наглядач добре знає, що хтось підслухав двох його старців, які жалілися, мовляв, коли б кожен отримував своє, тоді б вони мали по сто фунтів на рік і жили б як джентльмени, а не випрошували б шилінг і шість пенсів на день; мовляв, немає причин дякувати за ту мізерну подачку у два пенси, поки містери Гардінг і Чедвік крутять тисячами, які старий Джон Гірам заповідав зовсім не їм. Саме ця невдячність дошкуляє містерові Гардінгу. То ж бо він прилаштував у богадільню одного з тієї парочки — Абеля Генді. Старий працював у Барчестері каменярем і зламав собі стегно, впавши з риштувань, коли трудився в соборі. Містер Гардінг прилаштував його в богадільню, хоча доктор Ґрентлі дуже хотів записати на те місце одного нестерпного канцеляриста з Пламстедської резиденції, у якого повипадали зуби і якого архідиякон не знав як спекатися. Доктор Ґрентлі не забував пригадувати містеру Гардінгу, як би старий Джо Муттерс тішився тому шилінгу й шести пенсам на день і як нерозсудливо містер Гардінг вчинив, коли допустив туди чужого з містечка. Доктор Ґрентлі, певно, забув, що статки Гірама заповідалися немічним барчестерським ремісникам.
У Барчестері живе один юнак, хірург на ім'я Джон Болд. І містер Гардінг, і доктор Ґрентлі знають, що саме молодик є причиною згубного бунтівного настрою, що об'явився тепер у богадільні. Так, саме через нього ті гидкі балачки про спадок Гірама з новою силою запанували в Барчестері. Менше з тим, містер Гардінг добре знайомий з містером Болдом. Враховуючи велику різницю у віці, можемо назвати їх друзями. Доктор Ґрентлі, однак, відчуває святий жах до того нечестивого демагога — саме так архідиякон прозвав Болда в одній розмові з дяком. А оскільки доктор Ґрентлі розсудливіший і далекоглядніший за містера Гардінга, оскільки має ліпшу голову на плечах, він уже очікує на серйозні неприємності від цього Джона Болда. Архідиякон вважає, що Болда треба сприймати за ворога, і переконаний, що його в жодному разі не можна допускати у свій табір як друга. Оскільки багато нашої уваги буде прикуто до Джона Болда, треба спробувати пояснити, хто він такий і чому підтримує пожильців богадільні Джона Гірама.
Джон Болд — це молодий хірург, котрий чимало своїх дитячих років прожив у Барчестері. Його батько працював лікарем у Лондоні. Там Болд-старший нажив собі непоганих статків, які пізніше вклав у міську нерухомість. Йому належали таверна «Дракон із Вонтлі», стайня, в якій можна було орендувати коней, а також чотири крамниці на Хай-стріт і половина новеньких джентльменських (так їх тоді рекламували) вілл за містом, одразу за богадільнею Гірама. Саме в одній з тих вілл доктор Болд доживав свої останні роки, там і помер. А його син Джон проводив там канікули, а опісля, коли закінчив школу і почав навчатися хірургії в лондонських лікарнях, святкував там ще й різдвяні свята. Коли Джон Болд уже повністю вивчився на хірурга і фармацевта, старий доктор Болд помер, залишивши своє майно в Барчестері на сина. Мері, на чотири чи п'ять років старшій за брата доньці, дісталася частка з облігацій зі ставкою у три відсотки.