— Джон повернувся так несподівано, — мовила Мері, увійшовши до кімнати. — Всю ніч провів у дорозі.
— Тоді я прийду якось потім, — відповіла Елеонора, ладна відступати від раптового переполоху.
— Джона зараз немає вдома, і не буде його години зо дві. Він пішов до того мерзенного Фінні. Приїхав тільки для того, щоб побачитися з ним, і вже сьогодні поштовим поїздом вирушає назад.
«Поштовим поїздом вирушає назад, — подумала Елеонора, збираючи докупи залишки своєї відваги, — уже сьогодні. Отже, або сьогодні, або ніколи». Елеонора, що вже лаштувалася піти, знову сіла.
Якби ж це випробування можна було відкласти. Елеонора рішуче налаштувалася втілити задумане, але вона не налаштовувалася робити це сьогодні, тож тепер почувалася кепсько, ніяково і спантеличено.
— Мері, мені треба побачитися з твоїм братом, поки він ще не поїхав.
— Ой, так, звісно. Я впевнена, Джон буде радий тебе бачити, — Мері намагалася поводитися невимушено, але й вона не могла приховати свого подиву. Мері щодня розмовляла з Елеонорою про Джона Болда і його поведінку, про його кохання, Мері вперто називала Елеонору сестрою і сварила подругу, коли та не називала Болда на ім'я, а Елеонора, хоча й майже освідчилась у кохання, як скромна дівчина, не могла дозволити собі такої фамільярності, навіть якщо йшлося про її коханого. Ось так вони годинами розмовляли одна з одною, і Мері Болд, набагато старша за подругу, зі щасливою певністю чекала на день, коли Елеонора не буде соромитися назвати її своєю сестрою. Однак досі вона була цілком впевнена, що Елеонора радше буде уникати її брата, аніж шукати його.
— Мері, мені треба побачитися з твоїм братом, зараз, сьогодні, і попрохати його про велику послугу, — ці слова Елеонора виголосила дуже поважно, що взагалі не було притаманно для неї. Далі вона розповіла подрузі про свій задум, про свій добре продуманий план порятунку батька від лиха, яке, за її словами, затягнувшись, зведе його в могилу. — Та, Мері, зараз, сама розумієш, ти маєш припинити жартувати про мене і містера Болда. Повинна нічого про це не казати. Мені не соромно просити твого брата про послугу, але коли я вже це зроблю, між нами нічого не може бути, — ці слова були статечні і поважні, гідні доньки Їфтаха чи самої Іфігенії.
Було видно, що Мері тих доводів не зрозуміла. Їй видавалось очевидним, що Елеонора Гардінг буде звертатися до найкращих почуттів Болда, що він піддасться, не встоїть перед дитячими сльозами, перед такою красою, але, на думку Мері, так само очевидно, що, поступившись, Джон візьме її за стан і скаже: «Тепер, владнавши це, станьмо чоловіком і дружиною, і все закінчиться щасливо!» Мері, котра керувалася радше здоровим глуздом, аніж почуттям, не могла зрозуміти, чому б його добра вдача не отримала свою винагороду, якщо та винагорода нікому не зробить гірше, тому так вона й сказала.
Елеонора, однак, твердо стояла на своєму і доволі красномовно висловилася на підтримку свого погляду на це питання. За її словами, вона не могла просити про таку послугу на умовах, відмінних від тих, що висунула вона. Мері, хай би як добре про неї не думали, мала своє на умі, і тому не могла жертвувати власного самоповагою.
— Та я не сумніваюся, що ти кохаєш його… правда? — спитала Мері. — Не сумніваюся, що він кохає тебе дужче над усе на світі.
Елеонора вже хотіла виголосити ще одну промову, але до очей підступили сльози, і вона не змогла. Тож вдала, що сякається, підійшла до вікна, звернулася до внутрішнього відчуття сміливості і, ледь втримавши його, сказала:
— Мері, це маячня.
— Але ж ти кохаєш його, — відповіла Мері, яка пройшла за подругою до вікна і тепер говорила до неї, міцно обійнявши за стан. — Ти кохаєш його всім серцем… сама це знаєш. Не заперечуй це.
— Я… — почала Елеонора, різко розвернувшись, аби заперечити цей закид, але намір збрехати застряг у неї в горлі і так і не втілився у словах. Елеонора не могла заперечити своє кохання, тож з очей полилися сльози, а вона притулилася до живота подруги і, схлипуючи, заходилася твердити, мовляв, кохає вона чи ні, своє рішення вже не змінить, а Мері заходилась обсипати тисячею прокльонів, обзивати найжорстокішою серед дівчат і зрештою заявила, що та, хто видасть кохання своєї подруги, навіть якщо мова йде про її брата, стане такою ж паршивою зрадницею, як солдат гарнізону, який відчинив ворогові міську браму. Поки вони це обговорювали, Болд уже повернувся додому, тож Елеонора була змушена діяти. Вона або втілить свій задум, або зречеться його. Поки Болд зачиняв за собою двері, Елеонора прослизнула у спальню до подруги, змила з очей сліди сліз і твердо вирішила робити своє.