— Скажи йому, що я тут, — попросила Елеонора. — Хай би що ти не робила, не залишай нас удвох.
Мері дещо похмуро повідомила брата, що міс Гардінг прийшла поговорити з ним і чекає в сусідній кімнаті.
Поки Елеонора поправляла волосся перед дзеркалом і витирала сліди смутку зі свого обличчя, вона думала радше про батька, аніж про себе. Та все ж я збрешу, коли скажу, що їй не кортіло причепуритися перед коханим. Чому тоді вона так ретельно гамувала той впертий кучерик і так завзято розгладжувала ті гофровані стрічки? Чому тоді змочувала очі, аби позбутися почервоніння, і кусала себе за красиві губи, аби наповнити їх кольором? Звісно, їй кортіло мати якнайкращий вигляд, бо, хай там як, а вона лише смертний янгол. Та навіть якби була безсмертна і полетіла у вітальню на крилах херувима, то однаково не могла мати ще більш вірне серце, не могла ще палкіше бажати за будь-яку ціну врятувати батька.
Джон Болд не бачив Елеонору відтоді, як вона образила його тоді на подвір'ї собору. З того часу хлопець усього себе присвятив справі проти її батька і вже досяг деяких результатів. Джон Болд часто думав про Елеонору й обертав у голові сотні планів, як би то показати їй безкорисливість свого кохання. Він писав їй і благав не дозволяти його громадському обов'язку змінювати її думку про нього. Болд писав містеру Гардінгу і пояснював свої погляди, нахабно заявляв про свої плани на дочку наглядача, запевняючи, що несприятливі обставини не мають перекреслити їхню давню дружбу чи ще тісніші узи. Він би став навколішки перед своєю коханою, він би почекав, поки батько втратить дім і прибуток, і аж тоді одружився би з нею, він би облишив цю справу і втік до Австралії, взявши Елеонору із собою, залишивши «Юпітер» і містера Фінні розгрібати все самотужки. Інколи, прокидаючись вранці від збудження і нетерплячки, Болд був ладен винести собі мозок і покласти край всім клопотам… але така думка зазвичай була наслідком хіба що необачної вечері в товаристві Тома Тауерса.
Якою чарівною Елеонора явилася перед ним, коли повільно увійшла в кімнату! Недарма вона трохи заморочилася. Попри зневажливі слова сестри, дружини архідиякона, про її вроду, якщо подивитися на Елеонору правильно, то вона мала дуже вродливий вигляд. У неї ви не побачите байдужого виразу обличчя, яким красуються мармурові бюсти, — тільки чітко викарбувані риси, досконалі в кожній лінії, що відповідають усім правилам симетрії й однаково ваблять незнайомця і приятеля, залишаючись незмінними, поки їх не вдарить хвороба чи вік. Елеонора не сяяла блискучою красою, не мала тієї перламутрової білизни і яскравого рум'янцю. Вона не була наділена тими пишними рисами, що відразу приковують до себе увагу, спонукають до роздумів, а потім розчаровують холодом своїх чар. Ви запросто могли б розминутися з Елеонорою Гардінг на вулиці, але не змогли б провести з нею вечір і не закохатися.
Ніколи раніше Елеонора не мала такого милого вигляду в очах свого коханого. Її обличчя, попри серйозність, було жваве, а повні, темні, блискучі очі яскріли тривожним завзяттям. Її рука тремтіла, коли вона взяла його за руку. Вона ледве вимовила його ім'я. Болд усім серцем хотів мати змогу реалізувати свій австралійський план, щоб разом з Елеонорою втекти якнайдалі і більше не чути про ту справу.
Розмову почав Болд. Розпитав її про здоров'я і почав розповідати, як погано йому в тому Лондоні і як добре в Барчестері. Повідомив, що надворі дуже жарко, і зажадав довідатися щось про містера Гардінга.
— Мій батько нездужає, — мовила Елеонора.
Джону Болду було прикро… дуже прикро. Він висловив сподівання, що не сталося нічого серйозного, і набув притаманного таким подіям урочистого виразу обличчя.
— Найдужче я хочу поговорити з вами про мого батька, містере Болде. Тому я сюди й прийшла. Тато дуже нещасний, справді нещасний через цю справу богадільні. Ви б його пожаліли, містере Болде, якби бачили, як скрушно йому зараз.
— Ох, міс Гардінг!
— Ви б справді пожаліли… будь-хто пожалів би його, але друг, давній друг, як ви… ви б справді пожаліли. Батько геть перемінився. Його бадьорість геть зникла разом із милою вдачею і добродушною веселою натурою. Ви б його не впізнали, якби побачили, містере Болде, — ось як сильно він перемінився. І… і… якщо так триватиме і надалі, він помре. — Тут Елеонора взялася за носовичок, і так само зробили її слухачі, але вона зібрала всю свою відвагу в кулак і продовжила оповідь: — У нього розіб'ється серце, він помре. Я певна, містере Болде, що то не ви написали всю ту гидоту в газеті…