Джон Болд заходився жваво заперечувати, але серце краялося від розуміння тісного союзництва з Томом Тауерсом.
— Ні, я певна, що то не ви. Тато й сам навіть на мить на вас би не подумав. Ви б не вчинили так жорстоко… але та стаття ледве не вбила його. Тато не може зносити думок, що люди думають про нього таким чином і що кожен почув про нього таке… його обізвали зажерливим і нечесним, а ще кажуть, що він грабує старців і гребе гроші богадільні просто так.
— Я ніколи такого не казав, міс Гардінг. Я…
— Ні, — перебила його Елеонора, осідлавши бурхливу хвилю власного красномовства, — я не сумніваюся, що ви такого не робили, але так кажуть люди, і якщо так триватиме й надалі, якщо таке й надалі писатимуть, це вб'є тата. Ох! Містере Болде, якби ж ви знали, в якому він зараз стані! Зараз татові байдуже до грошей.
Обоє слухачів, брат і сестра, погодилися і виголосили, що вони не знають нікого серед живих, хто був би менш залежний від брудної наживи, як наглядач.
— Ох, це так люб'язно з вашого боку, Мері, і з вашого, містере Болде. Я б не пережила, якби на тата посипався несправедливий осуд. Ви знаєте, що він би пішов із богадільні, тільки не може. Архідиякон каже, що це боягузтво і що наглядач не може покинути свою посаду і цим завдати шкоди церкві. Хай там як, тато цього не зробить. Він би вже завтра відмовився від посади, виїхав би із резиденції і зрікся б прибутку, якби архідиякон…
Елеонора хотіла сказати «дозволив», але затнулася, щоб не загрожувати гідності свого батька. Протяжно зітхнувши, дівчина додала:
— Ох, якби ж він міг.
— Жоден з тих, хто знає містера Гардінга особисто, навіть би не подумав звинуватити його, — відповів Болд.
— Але він мусить зносити це покарання, він страждає. І за що? Що такого він учинив? Чим тато заслужив на такі гоніння? Він, той, хто й думки лихої за все життя не мав, хто і слова лихого нікому не сказав! — Тут вона розридалася і запальне схлипування перебило її ж промову.
Болд уже вп'яте чи вшосте заявив, що ані він сам, ані жоден з його приятелів не звинувачують містера Гардінга особисто.
— Тоді чому на нього завели справу? — крізь сльози випалила Елеонора, забувши, що в цій прохальній промові до Джона Болда мала на меті виявити найбільшу скромність. — Чому лише його піддають нарузі і ганьбі? За що робити його таким нещасним? Ох! Містере Болде… — тут вона повернулася до нього так, наче просто зараз збиралася приступити до колінкування… — ох, містере Болде, навіщо ви все це затіяли? Ви, той, кого ми всі так сильно-сильно цінували!
Якщо чесно, то зараз Болд отримував свою кару реформатора, бо такому становищу не позаздрив би жоден. Хлопець міг лише відгороджуватися банальними виправданнями про громадський обов'язок, про які тут навіть згадувати не варто, і вкотре повторювати хвалебні слова в бік містера Гардінга. Становище його було кепське: якби від імені містера Гардінга до нього звертався якийсь джентльмен, Болд, звісно, міг би відмовитися від подальшого обговорення, та як він може вчинити так з цією красунею, з донькою чоловіка, якого сам скривдив, зі своєю коханою?
Елеонора тим часом опанувала себе і знову взялася за своє.
— Містере Болде, я прийшла сюди прохати вас облишити цю справу. — Болд підвівся з крісла. Вигляд хлопець мав вельми страдницький. — Прохати вас облишити її, прохати пожаліти мого батька, відчепитися від мого батька, відчепитися від його життя і його клопотів, бо якщо так триватиме і надалі, комусь точно доведеться поплатитись. Я знаю, що прошу забагато, що не маю права просити бодай щось, але я вважаю, що ви дослухаєтеся до мене, як дослухалися би до батька. Ох, містере Болде, благаю, благаю, зробіть це для нас. Благаю, не доводьте до згуби того, хто так палко вас любив.
Елеонора не впала навколішки, але пішла з Болдом, який підвівся з крісла, і своїми ніжними долонями благально взяла його за руку. Ах! Яким би винятково цінним був цей дотик у будь-яку іншу мить! Та зараз Болд був збентежений, ошелешений, сторопілий. І що він може відповісти цій любій прохачці? Як пояснити, що справа вже вийшла з-під його контролю? Як сказати, що не може придушити бурю, яку сам і розбурхав?
— Звісно, звісно, Джоне, ти ж не відмовиш їй, — заговорила сестра.
— Я ладен душу віддати, аби лиш прислужитися їй.
— Ох, містере Болде, не кажіть такого. Я не прошу нічого для себе. А те, чого я прошу для батька, жодним чином вам не зашкодить.