— Я ладен душу віддати, аби лише прислужитися їй, — знову звернувся Болд до сестри. — Все, що я маю, належить їй, якщо вона захоче прийняти це: мій дім, моє серце, весь я. Всі надії мого серця зібрані в ній. Її усмішка миліша від самого сонця, а коли я бачу її в такій скорботі, як зараз, кожен нерв у моєму тілі мучиться. Ніхто не може кохати так, як кохаю її я.
— Ні-ні-ні, — випалила Елеонора, — про кохання не може бути й мови. Чи зможете ви захистити мого батька від того зла, яке самі накликали на нього?
— Ох, Елеоноро, зроблю все можливе, тільки дозвольте сказати, як сильно я вас кохаю!
— Ні-ні-ні! — ледве не заверещала вона. — Не годиться так, містере Болде. Чи можете ви… чи можете… чи можете облишити мого батька і дати йому спокійно вмерти в його тихому домі? — Елеонора, не відпускаючи з рук його долоню, пішла з ним до дверей. — Я не піду, поки ви не пообіцяєте. Я вішатимуся на вас посеред вулиці, я буду падати перед вами навколішки у всіх на очах. Пообіцяйте мені, пообіцяйте мені, пообіцяйте… — Вона вперто вчепилася в Болда і з істеричним запалом вкотре повторила свою вимогу.
— Поговори з нею, Джоне, дай їй відповідь, — мовила Мері, вражена запальною поведінкою Елеонори. — Ти не можеш бути настільки безсердечним, щоб відмовити їй.
— Пообіцяйте, пообіцяйте, — не вгавала Елеонора. — Скажіть, що батько в безпеці — одного слова вистачить. Я ж знаю, що ви людина щира. Скажіть тільки слово, і я дам вам спокій.
Елеонора досі тримала Болда за руку й палко вдивлялася в його обличчя. Волосся її було скуйовджене, а очі налилися кров'ю. Зараз вона не думала про себе, не переймалася своєю зовнішністю. І все ж Болду здавалося, що ніколи раніше він не бачив свою половинку такою милою. Хлопець не міг начудуватися із сили її вроди, не міг повірити, що насмілився закохатися в неї.
— Пообіцяйте, — мовила Елеонора. — Я не облишу вас, поки ви не пообіцяєте.
— Гаразд, — зрештою відповів він. — Зроблю все… що зможу, зроблю.
— Тоді хай благословить вас Всевишній на віки вічні!
Тут Елеонора впала навколішки і, притулившись лицем до ніг Мері, заридала і захлипала, як мале дитя. Дівчині не забракло сили сповнити поставлене перед собою завдання, але зараз та сила вже майже згасла.
Згодом Елеонора трохи оговталася і вже підвелася йти, і так би й пішла, якби Болд не дав зрозуміти, що мусить пояснити міру своїх повноважень щодо завершення заведеної проти містера Гардінга справи. Якби Болд говорив про щось інше, Елеонора вже розчинилася б, та зараз мусила вислухати його. Ось тут і виявилася небезпека її становища. Поки Елеонора відігравала важливу роль, поки в мольбах чіплялася до Болда, їй було доволі просто відхилити його освідчення в коханні і відігнати від себе його ласкаві слова. Але зараз… зараз, коли він поступився і завів спокійну розмову про добробут її батька, втілити таке було доволі складно. Тоді її виручила Мері Болд, та зараз сестра стала на бік брата. Мері майже нічого не казала, та кожне її слово завдавало влучного й смертоносного удару. Перше, що вона зробила, — дала брату місце на дивані між собою та Елеонорою. Оскільки на диван легко могли вміститися троє, Елеонора не могла заперечити і не могла пересісти, щоби не виявити свою підозру. Та їй такий крок видався напрочуд нелюб'язним. Опісля Мері заговорила так, наче вони втрьох зв'язані якимись міцними узами, наче в майбутньому вони будуть мріяти разом, планувати разом, діяти разом. Елеонора не могла перечити, не могла виголосити ще одну промову, тому просто сказала:
— Мері, ми з містером Болдом чужі люди і завжди такими будемо!
Болд пояснив, що хоча справа проти богадільні почалася, безперечно, через нього, тепер у ній бере участь уже більше зацікавлених сторін, і деякі з них набагато впливовіші за нього. Однак що стосується вказівок адвокатам щодо подальших дій, а також оплати за їхні послуги, то тут усе залежить від нього. Тож Болд пообіцяв дати їм зрозуміти, що бажає облишити справу. За його словами, коли він відійде від справи, то більше не зможе чинити жодних активних кроків, але при цьому богадільню досі можуть побіжно згадати в «Юпітері». Болд пообіцяв скористатися своїми найкращими зв'язками, аби запобігти згадкам особистості містера Гардінга і додав, що того ж дня сам поїде до доктора Ґрентлі і повідомить його про зміну своїх намірів і поглядів, але для цього доведеться відкласти негайну поїздку в Лондон.
Це все було дуже приємно, і Елеонору справді овіяло якесь відчуття тріумфу від того, що їй вдалося досягти своєї мети в цій розмові. Але їй все-таки доведеться ще трохи пограти в Іфігенію. Якщо боги почули її молитви, виконали її прохання, то як вона зможе уникнути обіцяної жертви? Елеонора була не з тих, хто буде когось дурити, тож, як тільки випала слушна нагода, вона встала і пішла по капелюшок.