Обличчя Елеонори аж засяяло, коли вона заходилася переконувати батька у щирості своєї згоди.
— Справді, любове моя, — знову розслаблено і доволі радісно мовив наглядач. — Яка нам користь з цього будинку чи з усіх грошей, якщо про нас лихословлять?
— Ох, тату, я так тішуся!
— Золота моя дитино! Спершу, Неллі, мені було болісно думати про те, що ти втратиш свою чарівну вітальню, своїх поні і свій садок. Садок — найбільша втрата з усіх. Але у Кребтрі теж є садок, дуже гарненький садок.
Кребтрі-Парва — так називали невеличку резиденцію, в якій містер Гардінг мешкав ще тоді, коли служив молодшим каноніком. Вона й досі належала йому. Там тоді ще канонік заробляв якихось вісімдесят фунтів на рік. Там був невеличкий будинок і пай землі, якими зараз розпоряджався вікарій містера Гардінга. Доживати віку містер Гардінг планував саме в Кребтрі. Однак ту парафію не варто плутати з іншою резиденцією — Кребстрі-Канонікорум. Кребстрі-Канонікорум — прекрасна місцина. Там є тільки дві сотні парафіян, чотириста акрів землі і великі та малі десятини, які всі належать настоятелю, який заробляє там чотириста фунтів на рік. Кребстрі-Канонікорумом розпоряджається диякон і капітул, і зараз він належить преподобному отцю доктору Весі Стенгоупу, який також обіймає посаду пребендарія Ґусеґорджу в Барчестерському капітулі і керує об'єднаною парафією Ейдердауна та Стоґпінґума або ж, як правильніше писати, Сток Пінквіума. Це той самий доктор Весі Стенгоуп, чию гостинну віллу на березі озера Комо так добре знають еліти англійських мандрівників і який володіє унікальною, як вважають, колекцією ломбардських метеликів.
— Так, — замислено мовив наглядач. — У Кребтрі є дуже гарний садок. Але мені буде прикро докучати бідолашному Сміту.
Сміт — то вікарій, який служив священником у Кребтрі і на дохід від тієї служби утримував дружину й пів дюжини дітей.
Елеонора запевнила батька, що, як їй здається, вона не буде жаліти ні за будинком, ні за поні. Вона тішилася лише тим, що він поїде… поїде туди, де більше не буде цього жахливого галасу.
— Але музику ми заберемо із собою, люба.
Ось так вони почали планувати своє майбутнє щастя і міркувати над тим, як влаштувати все без втручання з боку архідиякона. Батько з донькою знову довірились одне одному. Потім наглядач подякував Елеонорі за її вчинок, а Елеонора, притулившись до батькового плеча, таки знайшла нагоду розкрити йому свою таємницю. Батько благословив дитину і сказав, що її коханий — чесний, добрий, люб'язний і порядний чоловік, який шукав собі хорошу дружину, щоби та настановила його на правильний шлях.
— Джон Болд, любове моя, — підсумував наглядач, — чоловік, якому я можу сміливо довірити свій скарб.
— Але що на це скаже доктор Ґрентлі?
— Тут, люба, я вже нічим не зараджу. До того часу ми вже будемо у Кребтрі.
Елеонора побігла нагору і заходилася ладнати батьковий одяг у подорож. Наглядач пішов у садок, щоби назавжди розпрощатися з кожним деревом, кущем і тінистим закутком, які так добре запізнав за цей час.
Розділ 14. Гора Олімп
Занепалий духом, зажурений і ображений, злий сам на себе і вкрай невдоволений, Болд повернувся у своє лондонське помешкання. Хай би як кепсько не склалася розмова з архідияконом, Болд усе одно мусив виконати дану Елеонорі обіцянку. Тож із важкою душею хлопець взявся за своє невдячне завдання.
Адвокати, яких Болд винайняв у Лондоні, отримали нові вказівки з подивом і острахом. Однак вони мусили підкоритися і лише бубоніли про свою прикрість, що такі тяжкі витрати впали не тільки на їхнього клієнта — звичайної упертості цілком би вистачило, щоби перекинути їх у ворожий табір. Кабінет, у якому він останнім часом з'являвся доволі часто, Болд покидав сповнений злості. Не встиг хлопець спуститися сходами, як вийшов наказ про підготовку позову.
Далі він подумав про газети. За справу взявся не один часопис, хоч Болд знав, що провідну думку озвучив «Юпітер». Хлопець дуже зблизився з Томом Тауерсом і часто обговорював з ним справи богадільні. Болд не міг сказати, що то він сам підбурив писати «Юпітер» ті статті. Болд, по правді, навіть не знав, що ті статті писав його друг. Том Тауерс не казав, що газета буде дотримуватися саме такого погляду на справу, займе саме такий бік у суперечці. У таких питаннях Том Тауерс був вельми таємничим і взагалі не бажав вільно обговорювати клопоти того могутнього механізму, в якому, як вважали, він відігравав певну роль. Однак Болд не сумнівався, що саме з-під його руки вийшли ті жахливі слова, що так сколихнули Барчестер — Болд не мав вибору, окрім як запобігти повторенню цього. З такими думками він пішов з адвокатського офісу в таку собі редакційну лабораторію, в якій Том Тауерс, наче неперевершений хімік, змішував заголовки, які мали знищити все погане і допомогти всьому хорошому на цій та інших нивах.