— Що ж, я облишив її.
Том Тауерс ледве помітно повів бровою, сховав руки до кишені штанів і чекав, поки друг продовжить.
— Так, я спекався її. Не варто було турбувати тебе через ту справу, але річ у тім, що поведінка містера Гардінга… містер Гардінг це…
— Ах, так, ти про головного тієї богадільні, який гребе гроші і нічого не робить, — перебив його Том Тауерс.
— Що він там робить, мені невідомо, але його поведінка у справі була така бездоганна, така неегоїстична, така відкрита, що я не можу продовжувати її і далі занапащати чоловіка. — На цих словах серце Болда згадало про Елеонору. І все ж у нього самого складалося враження, що ці слова не такі вже й брехливі. — Гадаю, поки посада наглядача не звільниться, не треба нічого робити.
— І чекати, поки вільне місце на посаду знову закриють до того, як бодай хтось про неї почує. Тоді все продовжиться. Законні права призначеного на посаду священника — історія давня. Священника обдарували правами, і місцеві бідняки, якби знали, як це робиться, отримали б своє по праву. Хіба не в цьому полягає суть тієї справи?
Болд не міг заперечити, але подумав собі, що в тій справі треба було спершу добряче все вивідати, щоби зрештою мати змогу справді зробити добро. Прикро, що хлопець не думав про це перед тим, як заліз у пащу лева в подобі адвоката.
— Боюся, ця справа добряче вдарить по твоїй кишені, — припустив Тауерс.
— Кілька сотень… може, триста. Тут уже нічим не зараджу, і я готовий до цього.
— По-філософськи. Мені доволі потішно слухати, як чоловік так байдуже говорить про свої сотні фунтів. Але мені й прикро, що ти лишаєш цю справу. Людина, яка береться за таку справу і не доводить її до кінця, робить гірше сама собі. Ти це бачив? — тут Том Тауерс кинув на стіл невеличкий памфлет щойно з друкарського верстата.
Болд не чув і не бачив того памфлету, але був знайомий з його автором — джентльменом, чиї памфлети із засудженням усіх і всього сучасного збурювали немало обговорень.
Доктор Песиміст Антикант був родом із Шотландії, але чимало років замолоду прожив у Німеччині. Він там навчався і з-поміж іншого навчився по-німецькому хитро зазирати в самий корінь проблем, вивчати їхню заплутану цінність чи безцінь. Ніхто з такою відвагою не вмів приймати відсутність хорошого за погане, відкидати відсутність поганого як хороше. Прикро, що доктор Песиміст Антикант так і не зрозумів, що в цьому світі немає нічого бездоганно хорошого, а поганого з крихтою чогось хорошого — обмаль.
По поверненню з Німеччини доктор Песиміст Антикант вразив грамотну публіку силою своїх думок, які він висловлював хитромудрою мовою. «Він не вміє писати англійською», — нарікали критики. «Байдуже, — відповідала публіка. — Його письмена ми можемо читати і при цьому навіть не позіхати». Так доктор Песиміст Антикант прославився. Слава зіпсувала його так само, як багато кого, крім нього. Поки він з певним острахом знову і знову докоряв людському безглуздю і вадам, поки висміював захоплення сквайрів убивством куріпок і хибу якогось заможного покровителя, що обернув поета на обмірника пивних діжок, усе було добре. Ми раділи, коли нам вказували на наші вади, і з нетерпінням чекали нового тисячоліття, коли людство вивчить праці доктора Антиканта і нарешті стане чесним і завзятим. Але доктор неправильно витлумачив знаки часу і людства, призначив себе цензором усього на світі і взявся за велике завдання — ганити всіх і все без обіцянок на краще прийдешнє тисячоліття. Ось це сприймали вже не так добре, і, якщо чесно, наш автор не надто вдало справлявся з цим завданням. Теорії його були доладні, а моральний кодекс, якого доктор повчав нас, явно покращував звички суспільства нашої доби. Всі ми могли, і багато з нас хотіли вчитися з настанов доктора, поки він залишався невиразним, таємничим і неясним, та коли той перейшов до практики — чари розвіялися.
Його згадки про поета і куріпок сприймали чудово. «Ох, мій бідолашний брате, — казав він, — дві куріпки вбиті з однієї гвинтівки, і поети, котрі стають обмірниками діжок з елем за шістдесят фунтів на рік у Дамфрісі, не є показниками великої епохи! Певно, це найнікчемніша епоха, про яку взагалі щось писали. Хай би за якою економікою ми не гналися, політичною чи якоюсь іще, я доведу, що це божевілля зовсім не економічне: куріпок, яких наші земельні магнати вбивають за, скажімо, гінею за голову, потім продають на Ліденголі за шилінг і дев'ять пенсів, а на кожного ув'язненого браконьєра припадає п'ятдесят пташок! Наш поет, майстер, творець, який замірює кількість елю, мало того, що робить це кепсько, так ще й не має часу творити, і зовсім мало часу, щоб пити, і так діжка з пивом стає його основним заняттям! Чесно, це те саме, що різати колоди гострими бритвами, а коли заманеться голитися — шкрябатись іржавими ножами! О, мій політичний економісте, владико пропозиції і попиту, розподілу робочої сили і високого тиску… о, мій голосистий друже, скажи, якщо твоя ласка, який попит на поетів у цих володіннях королеви Вікторії і яку пропозицію ми можемо забезпечити?»