Сер Абрагам відповів, що не може сказати точно і розлого, чи має містер Гардінг таке право, і так далі і тому подібне, а закінчив свою промову твердим переконанням, що здіймати подальші питання щодо справи буде божевіллям, оскільки справу скоро… та ні, вже облишили.
Містер Гардінг сидів у кріслі і вже починав затягувати повільну мелодію на уявній віолончелі.
— Ні, шановний, — провадив далі генеральний адвокат, — немає підстав висувати нові питання. Не думаю, що у вас є на це влада.
— Я можу піти у відставку, — відповів містер Гардінг, повільно граючи правою рукою, немовби смичок був під його кріслом.
— Що?! Ось так усе покинути? — випалив адвокат, не зводячи з клієнта ошелешеного погляду.
— Ви бачили ті статті в «Юпітері»? — жалібно спитав містер Гардінг, тиснучи на співчуття адвоката.
Сер Абрагам відповів, що бачив. Цей бідолашний дрібний священник, якого газетна стаття так сильно залякала, що змусила до такого прояву слабкості, видавався серу Абрагаму таким нікчемним, що він уже й не знав, як продовжувати з ним розмову як з істотою розумною.
— Хіба вам не краще почекати, поки до вас у місто прибуде доктор Ґрентлі? Хіба не краще відкласти серйозні кроки до часу, поки не почуєте його поради?
Містер Гардінг бурхливо заявив, що він не може чекати, і тоді сер Абрагам серйозно засумнівався в його здоровому глузді.
— Звісно, — відповів адвокат, — якщо ваших особистих засобів вистачить на ваші забаганки, і якщо…
— У мене й шести пенсів немає, сер Абрагаме.
— Господи милостивий! І на що ви, містере Гардінгу, взагалі сподіваєтеся жити?
Містер Гардінг заходився пояснювати, що він і надалі працюватиме дяком, а там платять вісімдесят фунтів на рік, а ще, що він хоче повністю покластися на виплати у Кребтрі, тобто на ще вісімдесят фунтів. Звісно, складно порівнювати дві такі посади, але, можливо, йому вдасться домовитися про обмін. Потім, пригадавши, що генеральному адвокату немає діла до того, як молодші каноніки ділять між собою службу в соборі, містер Гардінг враз припинив свої роз'яснення.
Сер Абрагам вислухав із відчуттям жалібного подиву.
— Я справді вважаю, містере Гардінгу, що вам краще почекати на архідиякона. Це дуже серйозний крок, у якому, на мою думку, зовсім немає потреби. Оскільки ви зробили мені честь і звернулися до мене за порадою, мушу просити вас не робити нічого без згоди ваших друзів. Людина ніколи не зможе якнайкраще розсудити власне становище.
— Людина зможе якнайкраще розсудити власні почуття. Я радше буду до смерті просити милостиню, аніж читати ще одну подібну статтю з відчуттям, як тепер, що правда на боці автора.
— Хіба у вас немає доньки, містере Гардінгу? Незаміжньої доньки?
— Є, — відповів наглядач і сам уже підвівся, тримаючи руку за спиною і не припиняючи грати нею на скрипці. — Є, сер Абрагаме, і наші переконання щодо цієї справи цілковито збігаються.
— Перепрошую, містере Гардінгу, якщо мої слова здадуться вам зухвалими, але зараз ви маєте бути мудріші за неї. Вона ще молода і не знає, як воно — жити на сто шістдесят фунтів на рік. Облиште цю затію заради неї. Повірте, це чисте донкіхотство.
Наглядач відійшов до вікна, знову підійшов до крісла, а потім, так і не надумавши, що сказати, знову повернувся до вікна. Адвокат виявив неабияку терплячість, але й він уже почав думати, що розмова їхня затягнулася.
— Та що коли виявиться, що теперішні виплати я отримував несправедливо, і нам обом доведеться жебракувати? — зрештою різко відповів наглядач. Його голос так відрізнявся від того, яким він розмовляв дотепер, що сер Абрагам був заскочений. — Якщо так, то я вже радше проситиму милостиню.
— Шановний, зараз ніхто не ставить під сумнів справедливість ваших виплат.
— Ні, сер Абрагаме, хтось усе ж ставить її під сумнів, і той хтось є найважливішим свідком проти мене — я сам ставлю її під сумнів. Мій Бог знає, чи люблю я свою доньку, та я б радше жебрав разом з нею, аніж жив у затишку на гроші, які справді належать біднякам. Вам, сер Абрагаме, може бути дивно, бо й мені самому дивно, що я десять років щасливо жив у затишному домі і навіть не думав про такі речі аж до пори, коли їх грубо уткнули мені у вуха. Не можу вихвалятися своїм сумлінням, коли для його пробудження знадобилось обурення громадської газети, але оскільки воно таки пробудилося, мушу коритися йому. Коли я прийшов сюди, ще не знав, що містер Болд відкликав позов, я хотів прохати вас більше не займатися моїм захистом. Оскільки звинувачень уже немає, то й захисту бути не може, та, хай там як, вам слід знати, що відзавтра я вже не буду наглядачем богадільні. Ми з друзями маємо різну думку щодо цього, сер Абрагаме, і від цього мені стає ще печальніше, але зарадити тут ніяк не можу. — Завершивши цю промову, містер Гардінг затягнув таку мелодію, яку ще не чув кабінет жодного генерального адвоката. Наглядач благородно стояв обличчям до сера Абрагама, а його права рука описувала нахабні й рвучкі помахи, немов він обняв якийсь здоровенний інструмент, через який треба стояти так виструнчено. Пальцями лівої руки містер Гардінг із надприродною швидкістю перетискав незліченну кількість струн, що тягнулися від вершечка його комірця аж до низу лацкана пальта. Сер Абрагам заворожено слухав і споглядав. Оскільки він бачив містера Гардінга вперше, то не розумів значення цих несамовитих жестикуляцій. Та адвокат усе ж зрозумів, що джентльмен, який ще кілька хвилин тому понурився так, що й говорити без вагання не міг, зараз став палким… та ні, майже нестямним.