— Ви переспите з цією думкою, містере Гардінгу, і завтра…
— Я зробив більше, ніж просто переспав з нею. Вона будила мене кожної ночі знову і знову. З нею я не міг заснути, а тепер, сподіваюся, зможу.
На таке адвокат не знайшов відповіді, тож висловив сподівання, що таке очікуване завершення цієї справи вдовольнить наглядача. Містер Гардінг подякував люб'язному співрозмовнику за його увагу і пішов.
Ця розмова цілком задовольнила містера Гардінга. Коли наглядач спускався на стару невеличку площу перед Лінкольнз-інном, відчував тепло від спокою всередині. Стояла тиха, ясна, чарівна ніч, і при світлі місяця навіть каплиця Лінкольнз-інну і понурі ряди кабінетів, що оточували квадратне подвір'я, мали приємний вигляд. Містер Гардінг на мить завмер зібратися з думками й обміркувати те, що вчинив, і те, що ще вчинить. Він знав, що генеральний адвокат сприйняв його мало не за дурня, але йому було байдуже. У них із адвокатом мало спільного. А ще містер Гардінг знав, що інші, до яких йому теж було байдуже, подумають так само. Та наглядач не сумнівався, що Елеонора стрибатиме від радості, а єпископ, його вірний друг, зрозуміє його.
Тим часом треба зустрітися з архідияконом, тож містер Гардінг повільно спустився з Ченсері-лейн на Фліт-стріт із певністю, що робота на сьогодні ще не скінчилася. Коли він дійшов до готелю, тихо і з трепетом у серці подзвонив у дзвінок. Містеру Гардінгу кортіло втекти кудись за ріг і відкласти грядущу бурю прогулянкою по подвір'ю собору Святого Павла, але він почув повільне порипування туфель старого офіціанта і мужньо залишився стояти на місці.
Розділ 18. Наглядач дуже впертий
— Доктор Ґрентлі вже тут, сер, — привітав його офіціант, навіть не відчинивши двері. — І місіс Ґрентлі. Вони у вітальні нагорі, чекають на вас.
В його голосі було щось таке, що немов вказувало, наче й офіціант дивиться на наглядача як на шкільного прогульника, якого щойно впіймав вихователь, і хоч йому шкода винуватця, та такий злочин жахає його.
Наглядач з усієї сили намагався видаватися спокійним, коли відповів:
— О, справді! Тоді я вже йду нагору. — Та йому нічого не вдалося. Певно, доньчина присутність була заспокійливим промінцем, відносно заспокійливим, так би мовити, адже з нею прийшов і зять. Ох, як же наглядачеві кортіло, щоб обоє зараз були у Пламстедській резиденції! Однак містер Гардінг усе ж піднявся нагору. Офіціант неспішно провів пожильця. Коли двері відчинилися, посеред кімнати вже стояв архідиякон, стояв струнко, як завжди, та — ох! лишенько! — позаду на дивані тьмяного кольору сиділа його терпляча дружина.
— Тату, я гадала, ви вже нізащо не повернетеся, — мовила вона. — Дванадцята година.
— Так, люба, — відповів наглядач. — Генеральний адвокат призначив зустріч на десяту. Десята це, певна річ, запізно, та що я міг вдіяти? У можновладців своє на умі.
Наглядач поцілував доньку, потиснув руку зятеві і знову спробував видаватися спокійним.
— І ви весь цей час були в генерального адвоката? — спитав архідиякон.
Містер Гардінг підтвердив.
— Господи милостивий, от біда! — Архідиякон здійняв руки так, як завжди здіймав при друзях, коли висловлював свій осуд і подив. — І що тепер подумає сер Абрагам? Хіба ви не знали, що клієнтам не годиться йти напряму до радника?
— Хіба? — невинно поцікавився наглядач. — Хай там як, я все ж сходив. Не схоже, наче серу Абрагаму це видалось якимось дивним.
Архідиякон зітхнув так, що розчулив би навіть бувалого вояку.
— Але ж, тату, що ви сказали серу Абрагаму? — поцікавилася донька.