— І ще буду дяком, — додав тесть.
— Та посада йде на додаток з посадою наглядача. — Містер Гардінг був готовий заперечити це твердження і вже почав це робити, але доктор Ґрентлі перебив його: — Шановний наглядачу, це все маячня. Вісімдесят фунтів чи сто шістдесят фунтів на рік — різниця невелика. Ви можете прожити на них, але ви не можете назавжди руйнувати майбутнє Елеонори. Насправді ви не можете подати у відставку, бо єпископ її не прийме. Все вже вирішено. Тепер я хочу запобігти незручним пліткам — віднині жодних статей у газетах.
— Я теж цього хочу.
— І щоб не допустити цього, ми не можемо дозволити, щоби балачки про відставку кудись просочилися.
— Але я подам у відставку, — дуже, дуже покірно мовив наглядач.
— Господи милостивий! Сьюзен, люба, і що я можу вдіяти?
— Тату, — підводячись, взявши батька за руку, мовила місіс Ґрентлі, — а що буде робити Елеонора, якщо ви візьмете і викинете свій дохід?
Гарячі сльози забриніли в очах наглядача, коли він роздивлявся свою заміжню доньку. Чому одна така заможна сестра передрікає бідність другій сестрі? Ось які думки крутилися в його голові, але містер Гардінг не мовив ані слова. Потім він подумав про пелікана, що годує своїх малих кров'ю з власних грудей, але й про це не мовив ані слова. Потім — про Елеонору, котра чекає вдома, чекає нагоди привітати батька із завершенням його бід.
— Подумайте про Елеонору, тату.
— Я про неї й думаю.
— І тому робите все так поспіхом? — місіс Ґрентлі справді зворушилася і вже не була така спокійна, як завжди.
— Не можеш поспішити, коли чиниш правильно. Я мушу подати у відставку.
— Тоді, містере Гардінгу, перед вами залишиться одна руїна, — мовив архідиякон, який вже не мав сил терпіти. — Руїна ваша і Елеонорина. І як ви збираєтеся розрахуватися за скажені витрати такого свого вчинку?
Місіс Ґрентлі припустила, що коли справу покинули, то витрати будуть не такі вже й значні.
— Ні, люба, будуть. Не можна просто так тримати генерального адвоката в кабінеті до дванадцятої години ночі. Та твій батько, ясна річ, про це не думав.
— Я продам свої меблі, — запропонував наглядач.
— Меблі! — випалив архідиякон наймогутнішим своїм глумом.
— Годі тобі, архідияконе, — мовила дружина, — нема потреби думати про це зараз. Ти ж сам не сподівався, що за витрати буде розраховуватися батько.
— Такої маячні досить, щоб спровокувати Джоба, — мовив архідиякон, туди-сюди походжаючи кімнатою. — Твій батько як дитина. Вісімсот фунтів на рік! Вісімсот і вісімдесят разом із будинком — і нічого не треба робити. Місце якраз для нього. І ось так відмовитися від цього всього лише через якогось писаку і його статтю в газеті! Що ж… я своє зробив. Якщо він хоче занапастити свою дитину, я нічим не зараджу. — Архідиякон завмер перед каміном і глянув на себе в закіптявіле люстерко на камінній полиці.
Десь на хвилину запала мовчанка, а тоді наглядач, зрозумівши, що більше нічого не буде, запалив свічку і тихо сказав:
— На добраніч.
— На добраніч, тату.
Наглядач пішов, та коли зачиняв двері, то почув уже добре відомий спалах — повільніший, тихіший, виваженіший, ваговитіший, ніж будь-коли раніше:
— Господи милостивий!
Розділ 19. Наглядач іде
Наступного ранку всі троє зустрілися за сніданком. І сніданок той був дуже понурий — зовсім не такий, як сніданки у Пламстедській резиденції.
Їм подали три малі, тонкі, сухі шматки бекону з дюйм завдовжки під здоровенною старою кришкою. Були ще чотири скибки сухого трикутного тосту і чотири квадратні скибки тосту з маслом; буханка хліба, якесь жирне на вигляд масло, а на буфеті чекали залишки холодної баранячої лопатки. Архідиякон, однак, не потішав себе візитом із резиденції на двір собору Святого Павла, тож ні слова не було сказано про убогий харч.
Гості мали такий самий сумний вигляд, як і ті наїдки. Майже жодного слова не пролунало за сніданком. Архідиякон жував свій тост у зловісній тиші, обертаючи гіркі думки глибоко в голові. Наглядач намагався заговорити з донькою, а вона намагалася відповісти йому, але обом нічого не вдалося. Зараз між ними не залишилося спільних почуттів. Наглядач міркував лише над тим, як би то повернутися до Барчестера, і зважував, чи захоче архідиякон, щоби той чекав на нього. Місіс Ґрентлі готувалася до великого нападу, який вона замислила супроти свого батька, так як і було погоджено з чоловіком під час їхньої розмови за балдахінами того ранку.
Коли офіціант заскрипів туфлями і приніс останні чашки чаю, архідиякон підвівся і пішов до вікна оцінити вид. Кімната виходила на вузький провулок, що веде з двору собору Святого Павла до Патерностер-роу. Доктор Ґрентлі терпляче вивчав імена трьох крамарів, чиї двері виходили на вікно готелю. Наглядач і далі сидів за столом і роздивлявся візерунки на скатертині, а місіс Ґрентлі, яка вмостилася на дивані, заходилася в'язати.