Від щирого серця дякую за вашу ласку, від якої тепер відрікаюся. Зараз, як і завжди, дякую за вашу доброту, любий єпископе,
Щиро ваш,
Септимій Гардінг
Лондон, 18 серпня».
Написавши ці листи і зробивши копію першого для архідиякона, містер Гардінг, якого відтепер маємо припинити називати наглядачем, бо зараз він підписався так востаннє, виявив, що на годиннику вже майже друга година і що треба ладнатися в дорогу. Так, відтепер містер Гардінг більше не прийме імені, під яким його знали так довго і від якого, якщо чесно, він сам так тішився. Усі чоловіки люблять титули, і для вікарія чи простого хлопця стати містером архідияконом чи містером настоятелем буде так само приємно, як для лейтенанта дослужитися до капітана, чи як для торговця свічками перетворитися на сера Джона на честь візиту королеви на новий міст. Та містер Гардінг більше не був наглядачем, а титул дяка, хай би якою любою не була та посада, нічим особливо не вирізнявся. Ось так наш друг знову став містером Гардінгом.
Місіс Ґрентлі пішла, тож тепер ніхто не міг утримувати його від поїздки. Містер Гардінг швидко зібрав речі, розрахувався і залишив доньці записку і копію офіційної заяви, потім сів у кеб і поїхав на станцію з відчуттям якоїсь радості на душі.
А хіба не було в нього причин для радості? Хіба йому не пощастило? Хіба не вдалося йому вперше в житті відстояти своє проти зятя і мужньо дати відсіч попри все — дати відсіч не тільки архідиякону, а ще і його дружині? Хіба не здобув він величезну перемогу? Хіба не годиться сідати в кеб із відчуттям радості?
Містер Гардінг казав Елеонорі, коли повернеться, але вона все одно вичікувала його з кожного поїзда — її каретка з поні зустрічала на платформі барчестерської станції кожен поїзд.
— Люба, — сказав містер Гардінг, вмостившись біля доньки, яка саме звертала свою маленьку карету на край дороги, щоби пропустити деренчливий омнібус дорогою зі станції в місто, — сподіваюся, ти відчуватимеш достатньо поваги до вікарія Кребтрі.
— Таточку, я так тішуся!
Містеру Гардінгу було дуже приємно повернутися до свого затишного дому, хоча скоро він його покине, і обговорити з донькою все, що зробив і що ще треба буде зробити. Переїзд забере якийсь час. Пароха Кребтрі не можна звільняти ще впродовж шести місяців, принаймні поки йому не знайдеться інше пристановище. А ще й меблі… більшість з них доведеться продати, щоби заплатити серу Абрагаму Гепгазерду за те, що затримувався до дванадцятої ночі. Містер Гардінг чомусь не знав про рахунки адвокатів. Він гадки не мав, скільки заборгував за їхню юридичну підтримку — двадцять фунтів чи дві тисячі. Так, сам містер Гардінг не звертався до жодного адвоката. Так, містер Гардінг не давав згоди на залучення у справу ні Кокса, ні Каммінза, ні сера Абрагама. З ним про таке ніхто не радився — архідиякон сам про все домовився, бо аж ніяк не підозрював, що містер Гардінг вирішить завершити справу по-своєму. Якби рахунки адвокатів склали десять тисяч фунтів, містер Гардінг нічим би не зміг зарадити, але він не збирався знімати із себе відповідальність. Містер Гардінг поки про це не думав, а думав лише про те, що на його рахунку залишилося дуже мало грошей, що з богадільні більше нічого не отримає, а тому продати меблі — його єдиний вихід.
— Тільки не всі, тату, — попрохала Елеонора.
— Не всі, люба. Якщо вдасться. Треба залишити щось і для Кребтрі — але дещицю. Треба зберігати обличчя, Неллі. Не так легко спускатися від багатства до бідності.
Ось так вони планували своє майбутнє. Батько тішився думкою, що скоро його донька звільниться від нього, а вона постановила собі облаштувати у власному домі все так, аби батько знайшов там пристановище від самоти в резиденції Кребтрі.
Коли архідиякон залишив своїх дружину й тестя в кав'ярні капітула і пішов до містерів Кокса і Каммінза, доктор Ґрентлі ще не знав напевне, що буде робити, коли прийде до них. Джентльмени, що мають справу із законом або потребують якої-небудь юридичної підтримки, часто тривожать своїх адвокатів без великої на те потреби. Коли ці джентльмени так роблять, вони кажуть, що така зустріч дуже обов'язкова і дуже неприємна. Адвокати, зі свого боку, не бачать у ній нагальної потреби, хоча й погоджуються, що такий візит доволі неприємний. Коли джентльмени приходять у таких справах до своїх новоспечених друзів, з прикрістю виявляють, що їм немає що сказати. Зазвичай вони починають говорити трохи про політику, трохи про погоду, ставлять кілька дурнуватих запитань про костюм, а потім ідуть, пів години просидівши в брудній задушливій приймальні в товаристві якогось молодшого помічника-клерка і десять хвилин — із представниками компанії. Ось так і закінчується справа, через яку джентльмен приїхав до Лондона, подолавши десь сто п'ятдесят миль. Аби не гаяти часу, він тоді йде на якусь виставу, вечеряє в клубі у друга, із парубоцькою свободою три-чотири дні по-парубоцьки відпочиває. Він би певно не зумів пояснити дружині бажання таких утіх, як причину поїздки в Лондон.