«Як можна прожити, відмовившись від усього свого доходу?» — запитував єпископ сам себе. Потім цей добродушний чоловічок заходився міркувати, як порятувати друга від такої жахливої і болісної смерті.
Найперше від запропонував містеру Гардінгу пожити разом у його палаці. Він, єпископ, запевнив, що йому в резиденції потрібен новий священник — не якийсь молодий роботяга, а статний священник середнього віку, з яким можна буде повечеряти і перехилити келих вина, обговорити архідиякона і посидіти перед каміном. Єпископ не перераховував усіх цих обов'язків, але дав містеру Гардінгу зрозуміти, яка саме служба потрібна в палаці.
Містер Гардінг не без труднощів переконав друга, що така робота йому не підійде. Він не може відмовитися від попередньої ласки єпископа і просто так прийти і сісти йому на шию. Він не може дозволити людям казати, що йому було легко відмовитися від прибутку, коли була можливість стати чужим дармоїдом. Йому вдалося пояснити, що такий план не спрацює, і тоді єпископ дістав ще один козир з рукава. Він, єпископ, заповів певну частку своїх статків двом донькам містера Гардінга, бо передбачив, що той сам не зможе забезпечити їм таку підтримку. Спадок становив по триста тисяч фунтів для кожної без сплати податків. Зараз він запропонував це як подарунок для друга.
— Самі знаєте, — мовив єпископ, — що коли вас не стане, дівчата все одно отримають ці гроші… а швидше вони їх і не захочуть… а про мої статки навіть не варто говорити. Мені їх більш ніж досить.
Містер Гардінг заледве із сердечною скорботою відмовився і від цієї пропозиції. Ні, він бажав сам забезпечити себе, і хоч як убого, та він не хотів робити це за чужий благодійний кошт. Пояснити це єпископові було складно. Було складно змусити його зрозуміти, що єдина ласка, якою він може обдарувати містера Гардінга, це продовження їхньої незалежної дружби. Зрештою містер Гардінг домігся навіть цього. Хай там як, думав собі єпископ, містер Гардінг час від часу буде приходити до нього на вечерю, і якщо той буде голодувати, це буде видно.
Що стосується посади дяка, то тут єпископ твердо стояв на думці, що її можна залишити за містером Гардінгом — проти такої думки не виступив ніхто. Пізніше всі сторони вирішили, що містер Гардінг має і надалі залишатися дяком собору.
Наступного дня по поверненні містера Гардінга архідиякон приїхав у Пламстед із планом містера Каммінза щодо Паддінґдейла і містера Квіверфула. Наступного ранку доктор Ґрентлі вирушив у Паддінґдейл і отримав повну згоду від тієї нещасної подоби Пріама, який на скромні прибутки свого церковного царства ледве міг прогодувати свою бідолашну Гекабу і дюжину Гекторів. Містер Квіверфул не мав жодного сумніву щодо прав наглядача. Він з чистою совістю прийме такий прибуток. А щодо «Юпітера», він запевнив архідиякона, що йому байдуже до закидів з боку купки неуків з періодичної преси.
Домігшись свого, архідиякон озвучив пропозицію єпископу, але тут напоровся на несподіваний опір. Єпископ сумнівався, що такий хід вдасться.
— Ні? Чому ні? — Зрозумівши, що батько не поступається, доктор Ґрентлі повторив запитання суворішим тоном: — Чому ні, владико?
Його преосвященство видавався вельми смутним. Єпископ совався у кріслі, але все-таки не поступався. Йому здавалося, що Паддінґдейл не згодиться містеру Гардінгу — занадто далеко від Барчестера.
— Ох, звісно, у нього парафія.
А ще єпископ вважав, що містер Квіверфул не згодиться на роль наглядача богадільні. Такий обмін у такий час будуть сприймати негативно. Коли архідиякон таки не припинив тиснути, єпископ заявив, що містер Гардінг за жодних умов не погодиться служити у Паддінґдейлі.
— А на що він буде жити? — не вгавав архідиякон.
Єпископ зі сльозами на очах відповів, що не має ані найменшої гадки, на що містер Гардінг збирається жити.
Архідиякон пішов від батька одразу в богадільню, але містер Гардінг навіть слухати не хотів про схему з Паддінґдейлом. Його вона аж ніяк не цікавила. Від неї тхнуло святокупством, а ще вона цілком могла накликати на нього ще дужчі і більш заслужені кпини. Містер Гардінг рішуче відмовився заступати на службу вікарія в Паддінґдейлі.
Архідиякон плювався вогнем, торочив про велике і сам видавався ще більшим. Сказав щось про залежність і жебрацтво, тараторив щось про обов'язок, яким кожен заробляє собі на хліб, згадав про молодечі примхи і старечу вередливість, мовляв містера Гардінга уразило і тим, і тим, а закінчив свою тираду заявою, що з нього досить. Доктору Ґрентлі здавалося, що він зазирнув під кожен камінець, аби вивести справу на краще, що то він насправді владнав її, що то він владнав її так, щоб вона більше нікого не тривожила. І що архідиякон за це отримав? До його порад систематично не дослухалися, ним знехтували, йому не довірилися, його уникали. Його і його зусилля відкинули, так само як зробили це із сером Абрагамом, якому, як переконував архідиякон, такий розвиток справи завдав неабиякого болю. Тож відтепер доктор Ґрентлі більше не буде втручатися, він вмиває руки. Якщо хтось знову потребуватиме допомоги архідиякона, до нього можна звертатися, і він залюбки спробує зарадити. Ось так доктор Ґрентлі пішов із богадільні і з того дня аж дотепер більше не ступав на її поріг.