Всі одинадцятеро заявили, що вони залюбки дослухаються до думки містера Гардінга.
— Невдовзі моє місце тут посяде якийсь джентльмен, і я раджу вам бути готовими прийняти його приязно і більше не порушувати між собою питання про його доходи. Навіть якщо вам вдасться зменшити його виплати, свої виплати ви не збільшите. Залишок не дадуть вам. Усі ваші потреби покриті, а тому ваше становище ніхто не покращить.
— Хай Бог благословить вашу святість, ми й самі це знаємо, — мовив Спріґґс.
— Це правда, ваша святосте, — підтримав Скалпіт. — Тепер ми й самі це бачимо.
— Так, містере Гардінгу, — вперше заговорив Бунс. — Гадаю, тепер вони розуміють, тепер, коли вони вигнали з-під свого даху наглядача, якого більше нізащо не зустрінуть… тепер, коли їм буде бракувати справжнього друга…
— Годі, годі, Бунсе, — відповів містер Гардінг, сякаючись, щоб заодно непомітно витерти очі.
— Ох, а щодо цього, — мовив Генді, — жоден з нас не бажав завдати містеру Гардінгу шкоди. Він іде, і ми з цього не тішимося. Не розумію, чому містер Бунс і далі торочить одне і те саме.
— Ви занапастили самі себе, занапастили і мене, ось тому я торочу, — відповів Бунс.
— Маячня, Бунсе, — заперечив містер Гардінг. — Ніхто нікого не занапастив. Сподіваюся, ми з вами залишимося друзями. Сподіваюся, ви дружно вип'єте вина зі мною і один з одним. Я не сумніваюся, що новий наглядач буде вам хорошим другом. А якщо захочете іншого, то я не їду аж так далеко, й інколи ми зможемо бачитися.
Завершивши промову, містер Гардінг наповнив келихи і власноруч роздав їх старцям довкола. Потім підняв свій келих і мовив:
— Хай благословить вас Господь! Від щирого серця бажаю вам добра. Сподіваюся, ви будете жити у злагоді і вірити у Владику свого Ісуса Христа, і будете дякувати Всевишньому за всі ті ласки, що Він на вас посилає. Хай благословить вас Господь, друзі! — містер Гардінг випив вино.
По колу прокотилася друга хвиля бубоніння, дещо чіткіша за першу, і цього разу вона висловлювала благословення містеру Гардінгу. В ній, однак, було мало щирості. Бідолашні старці! Та як вони могли бути щирими, якщо совість гризла, а обличчя похнюпилися від сорому? Як вони могли своїми сердечними голосами прохати в Бога справжнього благословення, якщо знали, що то їхня гріховна змова позбавила цього чоловіка його затишного дому і на старості літ відправила шукати притулку під чужим дахом? Вони, однак, постаралися на славу. Допили вино і пішли.
Коли вони покидали дім, містер Гардінг тиснув руку кожному і кожному мовив кілька теплих слів підтримки. Ось так вони йшли і кількома словами відповідали на його запитання, а потім цим скорботним загоном поверталися до своїх барлогів.
Усі, крім Бунса, пішли. Бунс залишився попрощатися.
— Є ще старий бідолаха Белл, — мовив містер Гардінг. — Не можу піти і не попрощатися з ним. Ходіть зі мною, Бунсе, і візьміть вино.
Двоє пішли в помешкання старців до як завжди прикутого до ліжка Белла.
— Я прийшов попрощатися, Белле, — голосно мовив містер Гардінг, бо старий був ще й глухий.
— То ви справді йдете? — перепитав Белл.
— Справді йду, я приніс вам келих вина, щоб ми розпрощалися як друзі, бо жили ми як друзі.
Старий взяв келих тремтячими руками і завзято його осушив.
— Хай благословить вас Господь, Белле! Бувайте, старий друже.
— То ви справді йдете? — перепитав старий.
— Справді йду.
Старий, прикутий до ліжка бідолаха не відпускав руку містера Гардінга, і тоді наглядач подумав, що зустрів щось схоже на тепло в тій людині, від якої найменше цього сподівався. Старий бідолаха Белл мав би вже віджити всі людські почуття.
— Ваша святосте, — мовив він і затнувся. Його стара тремтяча голова страшенно дрижала, зів'ялі щоки запали поміж щелеп ще глибше, але в помутнілому оці на мить спалахнув проблиск, — ваша святосте, то нам будуть платити сотню на рік?
Як м'яко містер Гардінг намагався позбавити нещасного хибної надії на гроші, яка тепер так тривожила цього тихого чоловіка при смерті! Ще якийсь тиждень — і його земні марноти відшумлять. Ще якийсь тиждень — і Господь прийме його душу, візьме її на звершення невідворотної долі. Ще сім стомливих днів безглуздого лежання, і для бідолахи Белла все скінчиться в цьому світі. І все ж своїми останніми словами старий вимагав права на гроші, виставляв себе як істинного спадкоємця статків Джона Гірама! За життя він не був грішником, то й не треба було брати на себе тягар такого гріха перед смертю!