Містер Гардінг повернувся у вітальню, з важким серцем міркуючи над побаченим. Бунс був поруч. Не будемо описувати, як ті два добродії розійшлися, бо вони справді пристойні люди. Марно намагався наглядач заспокоїти серце старого друга. Бідолашний Бунс відчував, що дні його затишку минули. Богадільня була йому затишним домом, але тепер все скінчено. Там Бунс мав честь, мав дружбу, він визнавав свого зверхника, а зверхник визнавав його, всі забаганки і душі, і тіла, були задоволені, він тішився життю. Коли вони прощалися, Бунс тужливо плакав, а сльози старого — гіркі.
— Для мене все скінчено, — мовив Бунс, востаннє тиснучи руку містера Гардінга. — Тепер треба простити винуватців моїх… і вмерти.
Ось так старий пішов, і тоді містер Гардінг перестав стримувати свою журбу і вголос заридав.
Розділ 21. Післяслово
Наша оповідь підходить до завершення, і нам залишається хіба зібрати докупи розкидані нитки цієї історії і зв'язати їх у красивий вузол. Ця робота не вимагатиме бозна-яких зусиль ні від автора, ні від читачів. У нас небагато персонажів, та й події зовсім не карколомні, тож якби не було такого звичаю, можна було б залишити всім зацікавленим можливість самим додумувати, як склалися справи в Барчестері.
Вранці наступного дня після того, про який ми вже згадали, містер Гардінг вдосвіта вийшов із богадільні з донькою за руку і тихо сів поснідати в помешканні над аптекою. На честь його відходу не було супроводу. Ніхто, навіть Бунс, того не бачив. Такий відхід мав би більш важливий вигляд навіть тоді, якби містер Гардінг так удосвіта йшов до аптекаря по пластир чи пачку таблеток. В очах Елеонори бриніли сльози, коли вона виходила за велику браму і переходила через міст, а ось містер Гардінг ішов пружним кроком і до нового помешкання увійшов із задоволеним виразом обличчя.
— А тепер, люба, — мовив він, — усе вже готово, можеш приготувати такий самий смачний чай, як і у вітальні богадільні.
Елеонора зняла капелюшок і заварила чай. Аж після цього колишній наглядач Барчестерської богадільні завершив свій переїзд у нову резиденцію.
Незадовго після цього архідиякон прийшов до батька обговорювати питання нового наглядача. Звісно, побачивши, що план містера Каммінза щодо Паддінґдейла втілити не вдасться, доктор Ґрентлі почав підбирати кандидатів і мав уже їх три чи чотири. Як можу я описати подив, яким оповило архідиякона, коли батько заявив, що не збирається призначати наступника містера Гардінга?
— Якщо ми все як слід владнаємо, містер Гардінг повернеться, — мовив єпископ. — А як ні, буде жорстоко ставити в таке становище ще одного джентльмена.
Марно намагався архідиякон сперечатися й повчати батька — навіть погрози не допомогли. Марно намагався якнайсуворішим тоном взивати до його преосвященства. Марно було нарікати — «Господи милостивий!» — тоном, який би зрушив цілий синод, не те що одного старого й кволого єпископа. Ніщо не могло переконати батька заповнити вакансію, яка з'явилася внаслідок відставки містера Гардінга.
Навіть Джон Болд пожалів би почуття архідиякона, з якими той повернувся у Пламстед. Церква падає… ні — вона вже знищена. Її сановники без боротьби піддаються на удари противників, а один з її найшанованіших єпископів, його власний батько, той, кого, як всі вважали, у таких справах контролює він, доктор Ґрентлі, вирішив капітулювати і підкоритися!
Ну і як після такого рішення поживала богадільня? Звісно, кепсько. Минуло вже кілька років з часу відставки містера Гардінга, а будинок наглядача і досі порожній. Старий Белл вмер, як і Біллі Ґейзі. Одноокий Спріґґс спився до гробу, і разом з ним у церковну землю загребли ще трьох з дванадцяти. Шестеро пішло, шість вільних місць пустує! Так, шестеро вмерли, і не мали вони любого друга, який би утішив їх в останню мить, не мали заможного сусіда, який би влаштував їм затишок і полегшив укуси смерті. Містер Гардінг їх не покинув. Старці отримували від нього таку розраду, яку лише здатен отримати старець від християнського священника, але до них доходили лише випадкові прояви ласки від незнайомця, а не від постійно присутнього наглядача, сусіда, друга.
Тим, хто вижив, пощастило не більше від тих, хто вмер. Між ними спалахнула незгода, боротьба за панування. А потім вони почали розуміти, що хтось серед них залишиться останнім — якийсь бідолаха сам-самісінький залишиться в тепер незатишній богадільні, стане нещасним реліктом того, що колись було таким приємним і затишним.