Довсон зрозумів це вперше, коли йому було вісімнадцять, а потім упевнився в цьому ще раз у двадцять три, коли зрештою поїхав із міста назавжди. Не просто бути Коулом хоч в якому з міст округу Памліко, а особливо — в Орієнталі. Наскільки йому було відомо, кожний чоловік у сім’ї Коулів — аж до п’ятого коліна — бодай раз та відсидів. Усі вони були засуджені за різне: від збройних нападів чи побоїв до підпалів та спроб убивства, а чи навіть убивства, і широка скеляста ділянка, що належала цій багаточисельній сім’ї, була державою в державі, де панували власні, окремі закони. Дерев’яні халупи, одномісні вагончики й комори були розкидані по землі, яку сім’я вважала за домівку, і навіть шериф не навідувався туди без дуже поважних причин. Мисливці обходили цю місцину, небезпідставно побоюючись, що їх можуть пристрелити за порушення кордонів Коулівських володінь — і не просто можуть, а таки пристрелять. Коули були самогонниками, торгували наркотиками, напивалися, били своїх жінок, дітей та матерів, крали й займалися сутенерством, та понад усе вони були відомі своєю патологічною агресивністю. В одному журналі, який тепер вже не виходив, сім’ю Коулів називали найстрашнішою і наймстивішою злочинною сім’єю на схід від Ралі. Батько Довсона винятком не був. Відтоді як йому виповнилося двадцять — і до сорока, — він устиг відбути не один тюремний термін за різноманітні порушення, серед яких була спроба забити льодорубом чоловіка, який не пропустив його на дорозі. Двічі його визнавали невинним у вбивствах через те, що свідки несподівано зникали, а інші члени родини боялися його, бо занадто добре знали, з ким мають справу. Як і чому мати вийшла за його батька, було питанням, на яке Довсон не сподівався знайти відповідь. Вона правильно вчинила, що втекла, — Довсон міг її зрозуміти. У дитинстві думка про втечу не полишала і його. І він розумів, чому мати не забрала його із собою: чоловіки цієї родини ставилися до потомства, як до власності, і тому він би не здивувався, якби батько вистежив матір і забрав би його собі так чи інак. Батько сам неодноразово вказував на це Довсонові, й той навіть не цікавився, що сталося б, якби мати не захотіла його віддавати. Довсон знав відповідь і без нього.
Цікаво, думав він, хто з родичів мешкає там досі. Коли Довсон нарешті поїхав геть, окрім батька там лишалися дід, четверо дядьків, троє тіток і шістнадцятеро двоюрідних братів та сестер. Тепер, коли двоюрідні повиростали, в них, мабуть, понароджувалися власні діти, тож Коулів стало ще більше. Дізнаватися точну їх кількість Довсон не мав жодного бажання. Може, він там і виріс, та ніколи не був частиною цього всього, як і частиною Орієнтала. Можливо, справа була в матері, бо Довсон аж ніяк не був схожий на своїх родичів. Єдиний із численних кузенів він пристойно вчився й ніколи не зчиняв бійок у школі. Він не торкався ні пляшки, ні наркотиків, і коли був підлітком, то намагався триматися подалі від братів, коли ті виїжджали до міста на пошуки кримінальних пригод — брехав їм, що залишиться наглядати за перегонкою чи допомогти розбирати авто, яке вкрав хтось із родичів. Він тримався тихо і намагався привертати до себе якомога менше уваги.
Із його боку така поведінка була ризикованою. Коули були бандою негідників і злодіїв, та це не означало, що їм бракувало клепки, і Довсон на рівні інстинктів розумів, що йому треба приховати власну інакшість у будь- який спосіб. Він був чи не єдиною дитиною в школі, яка вчилася аж так добре, щоби навмисне провалювати контрольні. Він навчився чинити так, щоби чвертні чи семестрові оцінки виглядали гірше, аніж могли б. Він знав, як непомітно випорожнити бляшанку пива до того, як хтось зненацька проштрикне її ножем, і коли він ховався за роботою, аби тільки уникнути спілкування із братами, то часто працював до глупої ночі. Ця тактика деякий час рятувала його, проте згодом вибудувана ним барикада перестала витримувати тиск. Хтось із учителів повідомив за чаркою горілчаному братові батька, що Довсон найкращий учень у класі. Тітки та дядьки стали помічати, що він єдиний із братів у перших тримається в рамках закону. У сім’ї, де вірність традиціям і послух були найвищими цінностями, він був не таким, як усі, і в цьому вони вбачали найстрашніший його гріх перед ними.