На подвір'я прийшли есесівці, вирятовані Юрком з льоху, на чолі їх став Лернер, блідий, схудлий; він, мабуть, ніяк не міг отямитися після невдалого бою та мандрівки по нічному болоті. Фіхте зробив з десяток знімків. Він сфотографував окремо Лернера, Юрка, ще одного офіцера в новій формі штурмфюрера військ СС.
Потім Фіхте зробив груповий знімок біля танкеток, у центрі есесівців знаходився Лернер, поряд з ним — Юрко у своєму новому, трохи завеликому мундирі.
Після фотографування до Юрка підійшов Франц:
— Юрген, гер Маєр наказав тобі зайти в його опочивальню. Ходімо!
Маєр чекав на Юрка у Зоряній кімнаті. На стінах, освітлених сонцем, виблискували мідні зірочки, сяяли на стелі, привертали до себе Юркову увагу. Крізь вузьке відчинене вікно в кімнату повівав прохолодний вітерець з Прип'яті.
Маєр сидів за столом. Водій залишив Юрка в Зоряній і, спитавши дозволу, вийшов з кімнати. Фашист запросив хлопця сідати, потім радісно проказав:
— Я сьогодні майже цілу ніч підраховував наш скарб — це було надзвичайно приємне заняття. Ми маємо триста тисяч фунтів стерлінгів. Після успішної реалізації я вручу тобі п'ять процентів. І це будуть не фальшиві фунти, а справжні долари! — Маєр поглянув на Юрка, замовк, не розуміючи, стенув вузькими плечима: — Ти дивна людина, Юрген! Я не бачу на твоєму обличчі радості. Ти з часом можеш стати надзвичайно багатою людиною. Ти будеш мати справжні долари!
— Навіщо мені долари? — промовив Юрко. — За них все одно нічого не можна купити!
— Я маю можливість, — Маєр відкинувся на спинку крісла, — виплатити належні тобі п'ять процентів окупаційними марками. І виплатити сьогодні. Зараз. Ти можеш поїхати в Київ і купити на них все, що тобі потрібно, — Маєр задумливо потарабанив пальцем по полірованій поверхні письмового столу, — але мушу сказати тобі відверто, що це занадто нерівноцінний обмін. Беручи марки, ти багато втратиш в майбутньому. Долари — надзвичайно цінна валюта! Надзвичайно!
— Я з радістю візьму окупаційні марки!
— Хай буде так! — Фашист відчинив сейф, дістав кілька пачок окупаційних марок, перерахував їх, потім додав до них ще п'ять пачок і сказав: — Я віддаю тобі, Юрген, двадцять тисяч марок! Пізніше я порахую все точніше! Ти можеш їхати в Київ і купити потрібні речі. Перепустка теж готова! Ти повинен лише назвати число, коли маєш виїхати в Київ, і назвати день повернення.
— Я хочу поїхати в середу. І в неділю повернуся.
Маєр подав хлопцю папірець з чорним розпластаним орлом:
— Ти можеш їхати! Дозвіл на провезення продовольства візьмеш в коменданта Штарка. Я потелефоную йому, щоб він теж виписав тобі трохи продуктів. Чи подобається тобі новий мундир?
Юрко підхопився з стільця, відповів ніяково:
— Прошу вибачити мені, пане Маєр! Я не подякував вам за цей дарунок! Це чудове обмундирування. І спасибі вам за пістолет та автомат! Жителі села дізналися про мою участь в бою за село Дібровне, і тепер мені необхідно мати зброю.
— За свою хоробрість, — урочисто промовив Маєр, — ти одержиш велику нагороду! Їдь у Київ. Після твого повернення ми зустрінемося і поговоримо про таємниці Червоної Красуні. Я певен, що з часом нам пощастить потрапити до фальшивомонетні пана Хоткевича. Я дещо довідався про цю таємницю. Ми поговоримо, коли повернешся з Києва. Бажаю тобі, Юрген, успішної поїздки!
У середу до воріт під'їхав Свічка на возі, запряженому парою коней, постукав пужалном у відчинене вікно:
— Доволі спати! Час їхати!
— А де староста? — запитав Юрко.
— Прихворів трохи, вирішив дома перебути. А нам того й треба, — Свічка підморгнув Юркові,— ми й без старости впораємось!
Лісник допоміг повантажити на віз мішок борошна, кошик з яйцями, торбу з харчами, зачекав, поки Юрко одягнувся і вийшов на вулицю в чорному есесівському мундирі, на жовтому ремені висіла кобура з пістолетом.
— Ого! — вигукнув Свічка, — для такого пана фаетон потрібен, а не така гарба, як у мене!
На пропускному пункті перед смугастим шлагбаумом стояли есесівці, старанно перевіряли всіх, хто йшов або їхав у Київ.
Юрко подав офіцерові посвідчення, видане Маєром, перепустку, дозвіл коменданта Штарка на провіз продовольства, той наказав солдатові:
— Пропустити!
Київ скидався на вимерле місто. На вулицях виднілися лише поодинокі перехожі. І ті злякано тислися до стін зруйнованих будинків, готові при першій небезпеці чкурнути у темні провалля.
— А тепер куди податися? — запитав Свічка Юрка. — Мені наказано виконувати твої розпорядження.
— Давайте, Трохиме Сергійовичу, — запропонував Юрко, — заїдемо до моїх знайомих, я передам їм продукти, а потім — у Покровський монастир.
Коні поволі рушили з місця, і віз з гуркотом покотився по брукованій вулиці. Незабаром зупинилися перед сірим приземистим будинком з вибитими вікнами, сяк-так заладнаними диктом. Юрко увійшов у напівтемний коридор. Тут була кімната Каті. Перед знайомими дверима Юрко зупинився, постукав, зачекав і знову постукав.
— Хто там? — почувся голос Катаної матері.
— Поліція! — німецькою мовою вигукнув Юрко. — Відчиняйте! Шнель!
За дверима брязнув ланцюжок, двері прочинилися, з-за них визирнула перелякана Анастасія Іванівна. За нею стояла Катя. Юрко швидко ввійшов в темний передпокій, дівчина відразу впізнала його:
— Мамо! Це ж Юрко!
— Який Юрко?
— Наш! Із села! Я його зразу впізнала! Заходь, Юрку!
Хлопець зайшов до кімнати, слідом за ним — Катя й Анастасія Іванівна. У кімнаті було світліше. Анастасія Іванівна ніяк не могла заспокоїтися, підозріло оглядала німецький мундир, запитала стримано:
— Ти що? В їхньому війську служиш?
— Ні, Анастасіє Іванівно, — лагідно відповів Юрко, — ніде я не служу! І ви мене не бійтеся! Я, слово честі, не фашист!
— Звідки ж у тебе ця форма? — допитувалася стривожена Анастасія Іванівна.
— У нас на квартирі стоять есесівці, вони мені й подарували цей мундир.
Юрко скинув френч, повісив його на спинку стільця, заніс у кімнату борошно, хлібину, шматок сала. Подумав, дістав з кишені пачку окупаційних марок, поклав на стіл:
— Це вам!
Анастасія Іванівна підозріло оглянула продукти, помацала мішок з борошном, сказала розгублено:
— Борошно! І грошей стільки! Де ти, хлопче, береш гроші, борошно, сало? Хто ж ти такий? І чого ти навіз нам стільки добра? Чи, може, тебе до нас хтось підіслав?
— Ніхто мене не підсилав, — ображено відповів Юрко, — хто б мене міг підіслати? Просто хотів вам допомогти, бо знаю, що голодуєте! Як ви мені не довіряєте… більше до вас не буду заходити.
— Навіщо ти, мамо, Юрка ображаєш, — розгнівано сказала Катя, — він нас від голоду врятував, а ти таке кажеш!..
— Дожилася, — образилась Анастасія Іванівна. — Прийшов Юрко в німецькій формі, привіз стільки продуктів, дав пачку грошей. І нічого не питай!
— Нема чого питати, — впевнено відповіла Катя, — хіба ж ти не знаєш, хто такий Юрко? Я ж сама бачила, як він взимку на базарі безкоштовно роздавав голодним жінкам картоплю. І нам допоміг! А сам був у благенькі чобітки взутий. Я ж бачила!
Катя вдячно глянула на Юрка, сказала:
— Спасибі тобі, що нас не забуваєш! І за хліб спасибі! От Мишко зрадіє, як побачить, стільки хліба. Де ти зупинився?
— Поки що ніде.
— Лишайся в нас!
— Не можна, Катю, треба на базарі поторгувати. Я ще до вас зайду. А ви, Анастасіє Іванівно, на мене не ображайтеся! Вибачте, що я так невдало пожартував, гукнув «поліція», налякав вас і Катю!
Переїхали Лук'янівку і зупинилися під брамою Покровського монастиря. Юрко запитав Свічку:
— Що далі робити? Лейтенант сказав, що треба їхати у Покровський монастир. А пароль ви скажете.
— Іди, Юрку, — промовив лісник, — і питай послушницю Серафиму. Запам'ятай пароль: «Просив отець Никодим передати дві проскурки». І відповідь на пароль: «Як здоров'я отця Никодима?»
Юрко пішов на подвір'я монастиря, побачив молоду черницю, запитав, де можна знайти послушницю сестру Серафиму. Та злякано кліпала віями, сумирно дивилася в землю, а тоді вказала на ветхий двоповерховий будинок: