І як людина торкається божества — котрою своєю часткою; і як та часточка людини має бути для цього налаштована.
13. Нема жалюгіднішого за того, хто по всьому світу колує, і, словами поета, земні глибини звідує{72}; хто за якимось прикметами вишукує те, що в душі ближнього, але не відчуває, що досить було б пильнувати того генія, який у нього самого всередині, і вірно йому служити. А служити йому — означає тримати його чистим від пристрасті, від безтямності й від невдоволення тим, що йде від богів і людей. Адже що йде від богів — почесне через їхні чесноти; що від людей — миле нам через нашу з ними спорідненість, а деколи й викликає жаль, бо ж вони не знають, де добро, а де зло, — не легше каліцтво, аніж втратити здатність розрізняти біле й чорне!{73}
14. Нехай би ти мав жити три тисячі років, а то й тридцять тисяч, — однак пам'ятай, що ніхто не розлучається з іншим життям, аніж те, яке він оце тепер проживає; і не проживає іншого, аніж те, з яким оце тепер розлучається. Тому чи найдовше життя, чи найкоротше, — на одне виходить{74}: адже теперішній час — рівний для всіх, а страчений — вже нам не належить; тож явно, що те, з чим розлучаємось, — лише коротка мить{75}.
Ніхто не може розлучитися ані з тим, що вже минуло, ані з тим, що буде: бо як у когось відбереш те, чого він не має? Отож треба пам'ятати про дві речі. Перше — що споконвіку все є на один взірець і навертається по колу: тому нема різниці, чи знову побачиш те саме через сто років, чи через двісті, чи через безкрай часу. Друге — що і для найживучішого, і для того, хто помре найскоріше, те, з чим вони розлучаються, — рівне. Адже єдине, чого обидва позбуваються, — це теперішнє: воно ж бо — єдине, що мають; а з тим, чого не маєш, і розлучатися неможливо.
15. Все — визнання. Ясно, чому заперечували кінікові Моніму{76}; але ясно й те, що і в його словах є щось корисне — якщо вибрати з них правдиве зерно.{77}
16. Сама з себе збиткується людська душа. Найперше тоді, коли сама докладає всіх сил, щоб стати відпадком і неначе пухлиною в світовому ладі: адже дратуватися тим, що стається, — це і є відпадати від природи, якої, зі свого боку, тримається кожна окрема природа всіх інших речей. Далі — коли цурається когось із людей або й виступає супроти нього, щоб нашкодити: така душа у гнівливих. По-третє, тоді з самої себе збиткується, коли дає себе здолати чи то насолоді, чи стражданню. По-четверте, коли лицемірить і щось робить або каже вдавано й неправдиво. По-п'яте, коли не спрямовує своїх діянь чи устремлінь до жодної цілі, а все робить непослідовно й навмання: бо навіть у найменшому треба діяти так, щоб воно зводилося до найвищої мети; а мета розумних істот — дотримуватися розумного ладу й уставу найдавнішого в світі граду та горожанства.
17. Час людського життя — точка{78}; єство людини — плинне{79}, відчуття — невиразні, ціла сполука тіла — швидкотлінна; душа — коловорот, доля — незвідана, слава — непевна. Одне слово, все, що в ній тілесне, — ріка, що душевне — сон і маячня; її життя — війна{80} і поневіряння в чужині{81}, а пам'ять потомків — забуття{82}.
Хто ж спроможний крізь це провести? Одна-єдина філософія{83}. А полягає вона в тому, щоб уберегти від збиткування й шкоди внутрішнього генія: щоб він був сильнішим від насолоди й страждання; щоб нічого не чинив ані навмання, ані в брехні й лицемірстві; щоб не залежав від того, що зробить чи не зробить хтось інший. Та й щоб приймав усе, що йому припало й що вділено, адже походить воно звідти ж, звідки він сам. А понад усе — щоб із сумирною думкою очікував смерті, бо смерть — це тільки розпад елементів, із яких складається кожна жива істота. Якщо ж для самих елементів немає нічого страшного в тому, що кожен із них ненастанно перетворюється в інший, то чого б то комусь криво дивитися на те, що й усе в світі зазнає перетворення й розпаду? Це — природно; а в природному — жодного зла.
Книга III
Писане в Карнунті{84}
1. Треба не лише те брати на розум, що з кожним днем витрачається життя і зостається дедалі менша його частина{85}, а й те, що навіть якби хтось і довше пожив, то хтозна, чи його думка й далі буде така ж, як колись: чи стане її для усвідомлення речей і для того споглядання, що тягнеться досвідчити й божественне, й людське{86}. Бо коли вже хтось почне блудити, то, хоч не перестане ні дихати, ні відживлятися, ані не позбавиться уяви, устремлінь чи чогось подібного, однак напевне в ньому вигасне те, що потребує розумової вправності — як-от здатність користати з себе, чи складати точний лік тому, що є належне, чи членувати прояви речей, а чи збагнути, що вже й самому пора відійти{87}. Тож треба спішити — не лише тому, що кожної миті зближаємося до смерті, але й тому, що ще раніше нас покине здатність брати речі на ум і за ними устежувати.