2. Варто також спостерегти, що й усе, пов'язане з речами, які стануться за природою, має в собі щось милого й привабливого. Як ото коли печуть хліб: він подекуди лускається, і ця потріскана скоринка, хай в чомусь і супротивна приписам пекарства, але чимось таки личить хлібові і якось особливо будить охоту до страви. Знову ж таки, фіги репаються, коли найдостигліші; у зрілих оливках своєрідної краси плодам додає саме те, що вони от-от надгниють. Так і колоски, що хиляться додолу, і насупленість лева, і піна, що стікає з вепрячого рила, і ще багато чого, — все це, коли розглядати його саме собою, далеке від миловидності; однак те, що воно є наслідком речей, які стаються за природою, робить його доладнішим і привертає наші серця.
Тож коли хтось має чуття до того, що стається у Всесвіті, і глибше поняття про це, — тоді чи не все, що припадає як наслідок, стоятиме для нього поряд із причиною і даватиме насолоду — у свій, особливий спосіб. Такому справжні звірячі пащі будуть не менше тішити око, ніж ті наслідування, що їх показують у своїх творах малярі й скульптори{88}; такий зможе второпним зором побачити і в літніх людях — немовби вершину достиглої вроди, і в дітях — щось спокусливе{89}; та й ще багато чого, не для всіх переконливого, спаде на думку тому, хто щиро зблизився з природою та її ділами{90}.
3. Гіппократ{91}, вилікувавши стільки хвороб, сам захворів і помер. Халдеї{92} стільком пророкували смерть — а те, що неминуче, спіймало і їх самих. Александр, Помпей, Ґай Цезар{93} дощенту зруйнували стільки міст, витяли в битвах стільки воїнів — і кінних, і піших, — але зрештою й самі пішли з життя. Гераклітові{94}, який стільки роздумував про природу всесвітнього спломеніння, нутрощі зайшли водою, і він помер, вимазаний гноєм{95}. Демокріта вбили воші{96}; Сократа — теж воші, але вже інші{97}.
Що ж… Ти зійшов на облавок, ти проплив своє, ти пристав по той бік: злазь!{98} Якщо там — інше життя, то й у ньому будуть боги, бо ніщо їх не позбавлене{99}; якщо ж непритомність — то вже не зноситимеш страждань і насолод, не услуговуватимеш посудині, аж настільки гіршій від самої обслуги{100}: бо це — ум і геній, а те — земля і прах.
4. Не переводь позосталої частки життя, уявляючи собі справи інших, — якщо не йдеться про суспільну користь. Бо вже тобі не до праці, — коли, отже, уявляєш, щó такий і такий робить, і для чого, і що каже, і що в нього на серці, і що він там снує, і таке інше; все це відвертає нашу пильність од власної керівної частки.
Ось чому в ланцюжку уявлень таки треба оминати безтямне й даремне, але насамперед — те, що від метушливості й лихої вдачі. Треба призвичаїтися мати в уяві щось одне — щоб коли хтось зненацька запитає: «Про що ти думаєш?», одразу ж впевнено відповісти: про те й те; і щоб з тих слів одразу було ясно, що все воно — просте й доброзичливе: властиве суспільній істоті, байдужій до примар насолоди і взагалі всякого задоволення, до суперництва, до заздрості й підозр, та й до будь-чого іншого, за що довелося б червоніти, якби виповів, що в тебе таке на умі.
Такий муж не зволікатиме, а стане поміж найкращих: немовби жрець і служитель богів, він користає з того, хто має осідок в його нутрі; хто робить людину недіткливою для насолод, невразливою до жодного страждання, для жодного збиткування недосяжною, до жодної підлості нечутливою; хто робить її переможцем у найбільшому змаганні{101} — за те, щоб вистояти проти всякої пристрасті; хто робить так, що людина аж до глибин переймається праведністю, з усієї душі вітає все, що їй припало і що вділено, а вже коли зрідка й уявляє собі, що ж то каже, чинить чи думає інший, то для цього є або справді велика потреба, або така, що стосується суспільної користі. Бо цій людині діло є тільки до свого власного, і вона ненастанно бере на ум лише те, що власне їй{102} напрядено{103} з цілості Всесвіту: про перше — дбає, щоб було гарне; щодо другого — переконана, що воно добре. Адже і вділену кожному долю щось привнесло, і сама вона щось привносить{104}.