Їхня розмова так зацікавила нас, що ми з Інною навіть забули про їжу. Зрештою я не стерпів, устав з-за столу й підійшов до наших сусідів.
— Перепрошую, панове, що турбую вас, та ми з дружиною випадково почули уривок з вашої бесіди. Ви розмовляєте про дуже цікаві, хоч і не надто веселі речі.
— Ну то й що? — спитав барон, неприязно дивлячись на мене.
— Чи не дозволите нам приєднатися до вашого товариства?
Барон запитливо подивився на ченця.
— Я не заперечую, — сказав той.
— Що ж, прошу, панове, — неохоче промовив барон.
Без видимих зусиль ми з Інною підняли наш важкий дубовий стіл і приставили його упритул до їхнього столу. Монах та барон здивовано перезирнулися, однак промовчали.
— У тому, про що ми розмовляємо, — сказав чернець, коли всі повсідалися, — немає нічого цікавого, вельможні панове… Даруйте, я не знаю, як належить до вас звертатися.
Ми представилися. Назву Ланс-Оелі наші нові знайомі, мабуть, чули вперше, але ґрафські титули справили на них неабияке враження.
— Так от, монсеньйоре, мадам, — продовжив монах, — усе це зовсім нецікаво, це апокаліптично, що ви, гадаю, цілком усвідомлюєте.
— Можливо, — не стала заперечувати Інна. — В нашій країні також є люди, які поклоняються дияволові й відправляють чорні меси. Однак у нас це не набуло такого розмаху, аби драматизувати ситуацію й казати про скрутні часи в тому розумінні, що його вкладаєте в цей вислів ви.
— І до речі, — додав я, — про які Нічиї Літа ви говорили?
Чернець насторожився.
— Видно, ви з далеких країв, — обережно мовив він. — Ґаллійською ви розмовляєте правильно, але я певен, що ця мова для вас чужа.
— Ви не помиляєтесь, панотче, — відповів я.
„Владику, — підказала Інна, — в ґаллійській мові є слово „склавон“, що означає „слов’янин“.
„Атож, згадав… Гм, дивним видається оце „згадав“, якщо ніколи не вчив“.
„Ще б пак!“ — погодилась Інна, а вголос промовила:
— За походженням ми слов’яни.
— O?! — здивовано вигукнув барон. — Jeste sloviny hospodary moi?
Ми з Інною обмінялися швидкими поглядами.
— То ви слов’янин? — запитав я.
— Tak, tak, jesm slovin, — енерґійно закивав барон. — Slovin-zahorian zo vladarstva Zahorie. Sztepan moje zvisko. Sztepan Simicz, gazda z Jabloniczev. A hospodary, kakovi jeste sloviny? — барон раптом збагнув, що монах не розуміє нас, і додав ґаллійською: — А ви, панове, які саме слов’яни?
— Я полька, — відповіла Інна. — А мій чоловік українець.
Барон Штепан Сіміч похитав головою:
— Ні, не чув про таких.
— Ми з Києва, — про всяк випадок додав я. В глибині душі був певен, що коли навіть сноби-американці, які не бачать далі свого носа, чули про моє рідне місто (здебільшого через Чорнобиль та котлети по-київськи), то вже на Аґрісі й поготів мають про нього знати.
Очі барона зблиснули.
— Кийов? — перепитав він.
— Ага! — зрадів я. — Вам знайома ця назва?
— Так, знайома. У нас побутують легенди, бувальщини про кийовського князя Владесвята Красне Слончко і про князя Свентослава, що ходив із військом на грецький Владарград.
— Грецький Владарград? — пожвавився чернець.
— Царгород, Візантій, Константинополь, — пояснив я. — Зараз це місто зветься Стамбул. Точніше, Істанбул.
— Але ж воно на Основі!
Я знизав плечима:
— Так, справді, на Основі. І Київ на Основі. І ми родом з Основи. А що тут такого?
З несподіваною для свого віку спритністю монах схопився на ноги, підніс розп’яття, що висіло у нього на грудях, і спрямував на нас.
— Диявол хитрий, підступний, але дурний, — погрозливо-урочисто виголосив він. — Йому не ошукати чесних людей.
— Що це означає? — запитав Штепан, встаючи з-за столу. — Нічого не розумію.
— Бо ви тугодум, бароне! Чули, що він сказав? — старий кивнув у мій бік. — Що вони з Основи. А з Основи на Грані можуть переходити лише справжні чаклуни.