Він замовк, підійшов до зубця фортечного муру і, притулившись до нього спиною, повільно сповз додолу.
„Інно! Я не можу вловити жодної емоції. Він наче…“
— І не намагайтеся, юначе, — незворушно промовив інквізитор; його обличчя почало кам’яніти, а рот відкривався й закривався з неприродною автоматичністю. — Неможливо відчути емоцій того, хто відходить. Я вже на шляху туди, і всі мої балачки — лише передмова до останньої місії в земному житті. Ви вже даруйте за велемовність і не перебивайте мене, бо інакше я неодмінно про щось забуду. Згода?
Ми з Інною кивнули. Де Каерден знову заговорив:
— Я залишаю цей світ, коли в ньому все змінюється. Великих уже нема, і тепер доля людства в його власних руках. Маґія більше не править світом, а лише підтримує в ньому хистку рівновагу. Той, хто все життя бачив світло, відчуває на собі силу пітьми; а той, хто служив пітьмі, дивиться на світло без остраху. Тільки одиниці нині здатні любити по-справжньому, а решта вміє лише ненавидіти. Ви належите до цих небагатьох — і я щиро заздрю вам, як один із більшості… Запам’ятайте мої слова, це послання для вас. Ви мусите продовжити шлях, який, зрештою, приведе вас до останнього з прийшлих. Будьте обережні, але не бійтеся. Поряд з вами — сила минулого, а попереду — початок прийдешнього. І коли ви збагнете, в чому полягає теперішнє, то зумієте подолати темну міць, накопичену впродовж багатьох сторіч. Я зробив свою справу, а те, що лишилося, мене вже не стосується. Мимоволі ви втрутилися в давній спір, тож тепер вам належить поставити в ньому крапку. В чужій розповіді знайдіть ключ, з його допомогою відчиніть двері і йдіть туди, де зараз потрібні, там вас чекатимуть… Оце, мабуть, і все. Прощавайте. І до зустрічі.
Ми вирішили, що все вже скінчилося, аж раптом інквізитор ворухнувся й розплющив очі. Його погляд не був людським. Це був погляд вищої істоти, незмірно далекої від усього земного. Нам стало моторошно… На щастя, наступної миті очі де Каердена знову заплющилися, і він завмер у непорушності.
Хвилину я простояв, нерішуче дивлячись на інквізитора, потім опустився перед ним навпочіпки і взяв його за зап’ясток, намагаючись відшукати пульс.
— Все марно, Владику, — сказала Інна. — Вже хвилин зо п’ять, як у нього зупинилося серце. Отож з нами говорив не просто динамік, а динамік без живлення. І те, що він сказав, ні в якому разі не можна назвати маячнею вмирущого. До нас зверталася вже мертва людина. Ось тобі й маґія, яка більше не править світом!
Я скинув з себе короткий плащ і вкрив ним інквізитора. Потім випростався й повернувся до дружини.
— Терпіти не можу, коли зі мною говорять загадками, — промовив я. — Чому б тим чи тому, чиє послання передав нам Рівал де Каерден, не висловитися прямо, без усіляких натяків і алегорій. А так єдине, що я второпав, нагадує президентський наказ з комедійного фільму: „Ти вибуваєш, вони вбувають“. Але куди ми вбуваємо і чому вибув інквізитор, — залишається нез’ясованим.
— Ну, припустімо, на питання „куди“ відповідь більш-менш зрозуміла, — зауважила Інна. — Ми вбуваємо, певніше влипаємо, чи то пак — уже влипли, в протистояння двох вселенських сил, які умовно назвемо Світлом та Пітьмою. Природним чином, ми опинилися на боці Світла. А ще й, усупереч власній волі, втрутились у давній спір. І хтось (я навіть думати боюсь, ким він може бути) вирішив, що останню крапку належить поставити нам. Рівал казав, що ми віднайдемо ключ у чиїйсь розповіді; можливо, це історія герцоґа… — Вона зітхнула й розгублено подивилася на мене. — Боюсь, Владику, в нас немає вибору. Ми мусимо поставити цю кляту крапку.