— Поставити крапку, — з гіркою усмішкою повторив я й обвів поглядом околиці замку. — А чи не краще було б, якби за це взявся хтось інший? Скажімо, той самий хтось, на кого ти боїшся навіть подумати. А ми… Сьогодні довкола нас загинуло стільки людей, що я мимоволі почуваю себе темним ангелом смерті — і аж ніяк не лицарем Світла.
— Не кажи так! — Інна підійшла до мене і схилила голову до мого плеча. — Ми ж не винні, що опинилися тут у момент розв’язки.
Я погладив її потемніле від пилу волосся.
— Не намагайся обманути себе й мене. Однаково нічого не вийде: ми з тобою чудово розуміємо, що їм потрібні саме ми, хоча не й знаємо навіщо.
Інна підвела голову й зазирнула мені в очі:
— Я б не стверджувала це так категорично. Певна річ, не можна вважати простим збігом обставин, що після зустрічі з Чорним Емісаром нас двічі намагалися вбити одні й ті самі люди. Але якщо в першому випадку напасти на нечисленний загін на лісовій дорозі було цілком лоґічним учинком, то для атаки на добре укріплений замок з потужним гарнізоном потрібні дуже вагомі підстави. І я гадаю, що Женес вирішив одним ударом убити двох зайців. Я звісно, високої думки про себе, та все ж не вважаю себе центром всесвіту. Отже: а) Женесові потрібні були ми; б) окрім нас, йому потрібен цей замок; в) замок чи те, що є в замку, для нього було таким важливим, що він поставив на кін усе, включаючи власне життя, — Інна замовкла і подивилася на накрите моїм плащем тіло де Каердена. — Тут йому не місце, — сказала вона. — Треба віднести його вниз.
Я погодився з дружиною, а позаяк на сторожовій вежі нікого, крім нас, не було, ми вирішили спуститися у двір по допомогу. І перший, кого зустріли там, був Штепан з двома своїми людьми.
— Оце так-так, панове, — звернувся він до нас. — А я гадав, що в цьому житті мене вже ніщо не здивує. Але щоб протягом одного дня спершу пообідати з Чорним Емісаром, потім зустрітися з лісовими розбійниками, якими керував злий чаклун, пережити штурм замку і нарешті стати свідком маґічного поєдинку, що скінчився безумством сил природи… — він розгублено похитав головою. — Та що й казати! Якщо це все відбувається через вас, то дозвольте мені й надалі бути поруч. Допомагаючи вам, я здійсню безліч богоугодних вчинків і завчасно забезпечу собі тепленьку місцину в раю.
— Ну от! — сумно промовив я. — Ви вже іронізуєте. Ще кілька хвилин тому я б не оцінив вашого чорного гумору і взяв би ваші слова надто близько до серця, але зараз… Зараз можу сказати лише одне: схоже, це тільки початок. Далі може бути ще цікавіше.
— Тоді вирішено, — твердо заявив Штепан. — Я лишаюся з вами. Якщо, звичайно, ви не заперечуєте.
— Що ви, бароне, жодних заперечень, — відповів я. — Та як же ваша служба королю Ґуннару?
— Вона ще не почалася, монсеньйоре. Зараз я вільний і вважатиму за честь запропонувати вам свою шпагу.
— Ми її приймаємо, пане Сіміч, — сказала Інна і кволо посміхнулася. — А то й справді: що ж це за ґраф та ґрафиня без почту.
Я вже хотів звернутися до Штепана з проханням допомогти нам перенести загиблого інквізитора, коли побачив, як до замку повертається герцоґ. Ми поквапились йому назустріч і розповіли про смерть де Каердена.
Ґарен де Бресі вислухав нас спокійно, але в глибині його зелених очей ховався гострий біль. Він попросив усіх лишатися внизу, а сам піднявся на вежу і за хвилину повернувся, несучи тіло інквізитора.
— Сьогодні Рівал урятував багато життів, — скорботно промовив він. — Я поховаю його в Хасседоті, разом з Сіґурдом та Ґійомом. Хай це буде їм пам’яттю і спокутою гріхів мого роду.
Ми мовчки пройшли слідом за ним до невеличкої церкви поблизу найдревнішої на вигляд південної башти. Герцоґ поклав де Каердена біля вівтаря, де вже лежали тіла обох його синів. Ми з Інною зауважили, що вхід до церкви охороняли двоє вартових з мечами наголо, а ще двоє стояли всередині, обабіч вівтаря. Мечі в усіх чотирьох були срібні, а на шиї у кожного висіли „ланцюги сили“. Це були охоронні амулети, що до певної міри нейтралізували вплив маґії на власників; однак, разом з такою корисною для простої людини властивістю, вони негативно впливали на нервову систему, тому до їхньої допомоги вдавалися лише за виняткових обставин. Напад Женеса на замок якраз і був надзвичайною ситуацією; але те, що герцоґові воїни не познімали „ланцюгів сили“ відразу після розгрому противника, був лихий знак.
Коли ми разом вийшли з церкви, герцоґ промовив:
— Мені потрібно близько години, аби владнати деякі невідкладні справи, потім я буду весь до ваших послуг. Перед боєм Рівал сказав, що в разі його смерті я можу покластися на вас. — І, випереджаючи наше запитання про „ланцюги сили“, додав: — Ті застережні заходи, можливо, зайві, та береженого Бог береже. Ми досі не знайшли Женеса — а я не вгамуюся, доки на власні очі не побачу його трупа…