План був ризикований, якщо не сказати — самовбивчий; однак Бодуена підтримала більшість його лицарів, що прагнули нових володінь. За давніми переказами, ввечері напередодні походу, коли майбутній герцоґ Бокерський прийшов до церкви попросити благословення Господнього, він зустрів там дивного незнайомця, найпевніше, одного з Великих, стверджують, що це був сам Метр. Незнайомець сказав Бодуенові, що він не просто йде на герць з лихим чаклуном; це буде одна з останніх битв з силами Пітьми в сторічній війні за нове тисячоліття людства. Наприкінці розмови таємничий візитер благословив Бодуена і дав скромний на вигляд перстень, наказавши носити його на середньому пальці правої руки. За словами незнайомця, це не дозволить Заклинателю Стихій застосувати свою чорну маґію і завадити чесному поєдинкові.
Наступного дня вдосвіта предок Ґарена де Бресі виступив у похід, і за два тижні, 17 березня 1067 року, його військо підійшло до головної цитаделі язичників, до лігва Заклинателя Стихій. Штурм почався відразу ж, і після запеклого бою лицарі Бодуена де Бресі увірвалися в середину фортеці. Недобитки ворожого війська замкнулися в кам’яній башті й довго оборонялися, та, зрештою, нормандці подолали їхній опір, піднялися по крутих сходах на верхню терасу й побачили там головного жерця. Він був одягнений у довгу чорну сутану з каптуром, а в руках тримав палицю з чорного дерева. Завидівши Бодуена де Бресі, чаклун спрямував на нього палицю й почав читати якесь заклинання, але на перших же словах спіткнувся.
— Тобі пощастило, лицарю з Землі, — сказав він. — Я не зможу покарати тебе і ще багато поколінь твоїх нащадків, надто вже могутня сила стоїть за тобою. Та мине дев’ять сторіч і знову прийде мій час; я повернуся на Аґріс і жорстоко помщуся твоєму родові.
З цими словами жрець щез у пекельно-червоному полум’ї. Там, де він стояв, з’явилася в підлозі конічна вирва з гладенькими, немов відполірованими, стінками, а поряд лежала вплавлена в кам’яну плиту чорна палиця.
Бодуен де Бресі не забув погрози жерця і поставився до неї дуже серйозно. Він лишив письмове застереження нащадкам, а сам відтоді ані на мить не знімав персня і заповів поховати його з ним, аби після смерті не стати здобиччю Заклинателя Стихій…
Скінчивши розповідь про свого предка, Ґарен де Бресі хвилину помовчав, потім знову заговорив:
— Оце все, що відомо про першу зустріч моєї сім’ї з Женесом де Фарамоном. Я почув цю історію вже після смерті мого батька.
— А що, власне, сталося з вашим батьком? — я намагався говорити м’яко, бо бачив, яких неймовірних зусиль коштувало герцоґові зберігати спокій. — Якщо не помиляюся, він був першим із нащадків Бодуена де Бресі, кого через дев’ять сторіч мала спіткати помста Заклинателя Стихій.
— Так воно й сталося, — похмуро промовив герцоґ, починаючи наступну розповідь. — Мій дід помер дуже молодим, і батько у трирічному віці успадкував князівство. Можливо, це стало головною причиною всіх лих, що звалилися на нашу родину. Хоча мої предки давно забули про застереження Бодуена, та всі вони, за рідкісним винятком, були людьми розважливими й обережними. На жаль, мій батько якраз і належав до цього винятку. Його мати була при ньому регентом і так його любила, що опинилася в цілковитій залежності від нього й виконувала будь-які його примхи, заплющуючи очі на всі витівки малого шалапута. За її потурання батько виріс украй легковажною й безвідповідальною людиною; власне кажучи, він так і не став дорослим чоловіком, а на все життя лишився вередливим підлітком. Гуляв-пив без просипу, тижнями пропадав на полюванні, вештався по корчмах і водився з вельми темними особами. Окрім усього іншого, він був затятим гравцем і часом програвався так, що починав закладати родові землі. Ні одруження, ні моє народження нічого не змінили. Мої спогади про нього не можна назвати приємними. З матір’ю він був жорстокий і цинічний, зі мною — незмінно грубий, і тільки наша остання розмова… — герцоґ зробив паузу, знову наповнив свого келиха й випив. Потім видобув з кишені кілька списаних аркушів паперу і поклав їх перед нами на стіл. — Слуга розбудив мене серед ночі, попросив одягнутися і провів до батькового кабінету. Батько чекав там — похмурий і змарнілий, але зовсім тверезий. Він був чисто виголений і охайно вдягнений, що йому було аж ніяк не властиво, бо навіть на власне весілля він примудрився прийти з триденною щетиною і в камзолі з надірваним коміром. Батько дав мені нерозкритого листа і звелів прочитати його, коли з ним щось станеться. А потім попросив вибачення за все, що заподіяв мені в житті. Це була моя остання зустріч з ним, і я досі пам’ятаю її до найменших подробиць. За кілька днів сталося те жахіття на полюванні… Втім, я гадаю, що спершу варто прочитати, що він написав.