— Що сталося, Ніколето? — спитала вона, солодко позіхнувши. — Сподіваюся, до нас не завітав мстивий син Женеса?
Не уловивши іронії, покоївка поспіхом зробила знак від навроки і цілком серйозно відповіла:
— На щастя, ні, мадам, Бог милував.
— То в чому ж річ?
— Нещодавно в Шато-Бокер прибув лицар Інквізиції з Лемоса. Він бажає якомога швидше зустрітися з вашими світлостями.
На цю звістку я замалим не вистрибнув з ліжка і лише останньої миті стримався, бо згадав, що на мені немає навіть мінімуму білизни.
— Ну, нарешті! — вимовив я з полегшенням. — Де він?
— Чекає на ваші світлості у вітальні.
— Гаразд, — сказала Інна і вибралася з ліжка, зовсім не соромлячись перед Ніколетою своєї наготи. — Скажи йому, що ми зараз вийдемо. Лише вдягнемось і трохи причепуримося. Хай зачекає ще кілька хвилин.
— Слухаю, мадам. — Служниця вклонилась і вийшла.
Тільки двері за нею зачинилися, я відкинув ковдру, сів і квапливо заходився вдягатися.
— Навіть не віриться, — схвильовано промовила Інна, натягуючи панчохи. Я помітив, що в неї тремтять руки. — Невже наші пригоди закінчилися?…
— Не думаю, — відповів я. — Гадаю, вони лише починаються. Але тепер принаймні ми будемо не самі.
Я хотів обмежитися суто домашнім вбранням — штанами, сорочкою та м’якими капцями. Однак Інна твердо вирішила з’явитися перед інквізитором у всій красі (ох, це жіноче кокетство!), отож і мені мимоволі довелося причепуритися; після деяких вагань я навіть причепив до пояса свого меча. В результаті, замість обіцяних Інною „кількох“ хвилин, інквізитор чекав нас не менше двадцяти. Коли ми нарешті вийшли зі спальні, він не сидів десь у кріслі, а нетерпляче міряв кроками вітальню.
Я зразу впізнав його з тих ментальних „картинок“, що їх показувала Інна ще на Ланс-Оелі, і вражено вигукнув:
— Регент!
Інна здивовано промовила:
— Пане Карой!
Ференц Карой, великий інквізитор та регент Імперії, вдягнений у темно-коричневий костюм без жодних прикрас і регалій, втомлено усміхнувся нам:
— Добридень, молоді люди. Радий знову бачити вас, Інно. — Відтак уважно подивився на мене. — А з вами, Владиславе, радий познайомитися.
— Я теж… е-е… монсеньйоре, — з заминкою відповів я, бо не знав, як належить звертатися до регента Імперії. Що не „сір“ і не „ваша величносте“, це точно, а щодо „ваша високосте“ мав деякі сумніви.
— Добре, що ви нас знайшли, професоре, — сказала Інна. Питання з титулом вона вирішила для себе просто: й далі зверталася до нього так, як на семінарах в університеті. — До речі, як ви нас знайшли?
— Я отримав повідомлення про вас.
— Від Рівала де Каердена?
— Ні, ще раніше. Наступного дня після вашого від’їзду Суальда, виконуючи інструкції Метра, розбила кришталеву кулю з телепатичним посланням для мене. А потім наші люди в Лемосі отримали звістку від Рівала. Коли мені повідомили про це, я намагався зв’язатися з ним, та він не озивався. — Регент важко зітхнув. — Рівал був моїм другом і учнем.
„Дивно, — зауважив я, подумки звертаючись до Інни. — А на вигляд Рівал здавався старшим за регента“.
Ми досі стояли посеред кімнати. Інна нарешті збагнула, що Ференц Карой не сідає через неї, і швиденько влаштувалась у зручному кріслі біля каміна. Я присунув стілець і сів поруч з дружиною, а регент улаштувався навпроти. Він витяг з бічної кишені пом’яту пачку сигарет і простягнув мені:
— За моєю інформацією, ви палите. Пригощайтеся.
Я подякував і взяв сигарету. Зазвичай я не палю до сніданку, однак ще рідше веду серйозні розмови без цигарки. А що нас чекала дуже серйозна розмова, годі було й сумніватися.
— І про що ж ішлося в посланні Метра? — поцікавилась Інна.
— Він доручив мені подбати про вас обох, — відповів регент. — Власне, Метр розраховував, що ви зможете покинути Ланс-Оелі не раніше, ніж за рік, та, видно, недооцінив вашого потенціалу.
— Нам допоміг Леопольд, — сказав я. — Ми лише скористалися закладеними в нього телепортаційними здібностями.
— Атож, знаю. Герцоґ Бокерський уже розповів вашу історію. Проте я хотів би почути її від вас, з усіма подробицями.
— Певна річ, — погодилася Інна. — Мабуть, слід почати з того, як я зустріла Леопольда… До речі, ви вже бачили його?
— Ще ні. Мені сказали, що на світанку Леопольд відбув із загоном пана Нікорана в ранковий дозор. Я звелів Іштванові розшукати його і привести до замку. — Регент замовк і закурив. — Іштван — це мій кіт, — пояснив він і відкинувся на спинку крісла. — Отже, молоді люди, я слухаю вас.