Ми заходилися розповідати про наші пригоди, починаючи з того моменту, як Інна підібрала в під’їзді свого будинку Леопольда. Говорила здебільшого моя дружина, у неї це краще виходило, а я лише час від часу дещо уточнював і вставляв свої коментарі.
Ференц Карой слухав уважно, не перебиваючи. Мовчав навіть тоді, коли Інна навмисне робила паузу в очікуванні якогось зауваження з його боку. Вочевидь, він вирішив дати нам виговоритися, а всі питання та роз’яснення лишив на потім.
І тільки, коли мова зайшла про зупинений нами Прорив, і я знову висловив припущення, що нам хтось допомагав (хоча б і той самий „останній з прийшлих“, про якого згадував Рівал де Каерден), регент заперечно похитав головою і промовив:
— Не думаю, що ви потребували чиєїсь допомоги. Хоч ви ще й погано контролюєте свою могутність, та у вас її досить, щоб самотужки зупинити ґлобальний Прорив.
— То він був таки ґлобальний? — запитав я.
— Так. І судячи з того, що я бачив дорогою сюди, дуже потужний. Можна без перебільшення сказати: Аґрісу пощастило, що ви опинилися в потрібний час у потрібному місці.
А я подумав, що, швидше, навпаки — Аґрісу дуже не пощастило, що ми опинилися саме тут. Як і перше, я вважав, що Прорив почався через нас. Інна цілком поділяла мою думку.
— І щодо прихованих здібностей Леопольда ви також помиляєтеся, — тим часом продовжував регент. — Бувають, звісно, коти зі слабким чаклунським даром, як мій Іштван, але ваш Леопольд до них не належить. Я знав його ще кошеням і певен, що він — звичайнісінький кіт… Чи то пак, звичайнісінький кіт-перевертень.
— Справді? — недовірливо промовила Інна. — А як же ті штучки, що він виробляв?
— Поза будь-яким сумнівом, він використовував для своїх вибриків вашу латентну силу. Я гадаю, що Метр вклав у підсвідомість Леопольда певну кількість маґічних прийомів (завважте: саме прийомів, а не здібностей!), і кіт поступово передавав їх вам. Наприклад, під час сутички з Женесом. Тоді вам здавалося, що знання приходило до вас інтуїтивно, немов би саме собою — та насправді ви отримували його від Леопольда. Так само було, коли ви зупиняли Прорив. А щодо могутності, то, повторюю, у вас її досить.
— Але навіщо Метр улаштував цей балаган з котом? Чи це звичайна практика підготовки чаклунів?
Регент хмикнув:
— Аж ніяк не звичайна. Щиро кажучи, я й сам гублюся у здогадах. Хотілося б знати, що це за… — тут він осікся і поглянув на двері. — Ну от, про вовка промовка.
Наступної миті за дверима почулося нявчання. Ференц Карой клацнув пальцями, двері розчинилися, і до кімнати забіг Леопольд. За ним поважно ступав великий чорний котисько з білим животом і білими „шкарпетками“ на всіх чотирьох лапах.
— Доброго ранку, Інно, Владиславе, — привітався з нами Леопольд. — Здоровенькі були, Ференце. Давно ми не бачилися. Як ся маєте?
— Дякую, все гаразд, — з усмішкою відповів регент.
А чорний кіт підійшов до нас ближче і надзвичайно ввічливо промовив:
— Моє шанування, мілорде, міледі. Дозвольте представитися: мене звуть Іштван, я головний кіт-перевертень Інквізиції.
— Приємно з тобою познайомитися, Іштване, — за нас обох відповіла Інна.
— Ференце, ви вже чули, що тут коїлося? — швидко заговорив Леопольд. — Мене, Інну та Владислава хотіли вбити, і не раз, та ми…
— Спати! — наказав йому регент.
Леопольд замовк на півслові, гепнувся боком на килимок перед каміном і справді заснув.
Іштван розгублено подивився на нерухомого товариша, потім перевів погляд на регента:
— Що з Леопольдом? — вимогливо спитав він.
— Спить, — коротко відповів Ференц Карой.
— Але ж він не хотів спати…
— Тепер захотів.
— Ага! Знову твої коники! — в голосі Іштвана виразно забриніли осудливі нотки. — Ніяк не вгамуєшся. А ми з Леопольдом збиралися полювати на горобців…
— Вибач, друже, — розвів руками регент. — Доведеться зачекати. Сходи-но ліпше на кухню і скажи, щоб тебе нагодували.
Всупереч моїм очікуванням, Іштван не сперечався, а слухняно вийшов з кімнати. Двері за ним відразу зачинилися.
Ференц Карой неквапно запалив третю поспіль сигарету і спрямував замислений погляд на Леопольда.
— Знаєте, що найдивніше в усій цій історії? — спроквола промовив він. Оскільки питання було явно риторичне, ми з Інною нічого не сказали, навіть не запитали „що?“, а мовчки чекали. — Найдивніше, — після паузи продовжив регент, — що в своєму посланні Метр жодним словом не обмовився про Леопольда.