— Якось ми пробували зазирнути в підсвідомість Леопольда, — зауважив я. — Але нічого не з’ясували. Натомість потрапили на Ланс-Оелі. То, може, ви його оглянете?
— Саме це я й маю намір зробити, — відповів регент і, нахилившись, погладив кота. — Його сон уже нормалізувався. Гадаю, можна починати.
— Наша допомога вам не потрібна? — з готовністю озвалася Інна.
— Ні, все гаразд. Просто мовчіть і не втручайтеся.
Ференц Карой відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й розслабився. Близько хвилини нічого не відбувалося, аж раптом регент здригнувся, немов його вдарило струмом, і розплющив очі.
— Чорт! — розгублено вилаявся він. — Що ж це таке?…
Леопольд підвівся, сів на задні лапи і зміряв нас пронизливим поглядом, від якого кров у жилах похолола.
То був погляд не кота.
То був погляд людини…
Ні, не людини!…
То був погляд Великого!
У цьому погляді відчувалася безодня сторіч, неосяжність Всесвіту, безмежна мудрість Вищого Розуму, крижаний холод Абсолютного Добра…
— Метре!!! — вражено зойкнув регент.
Зелені очиська вп’ялись у нього, і водночас на нас насунула така потужна телепатична хвиля, що мені аж в очах потьмарилося.
„Навіщо ти розбудив мене, Ференце?“
„Метре… — (Ні Великий, ні його учень не крилися від нас зі своїми думками. Метрові, мабуть, було однаково, чує їх хтось, чи ні, а регент був надто розгублений і приголомшений, щоб контролювати свої думки.) — Хіба ж я знав, Метре…“
„Ти мусив здогадатися, нікчемо! Я був певен, що ти здогадаєшся. Ти завжди був обережний і поміркований, систематичність та зваженість були твоїми найвизначнішими рисами. Я й гадки не мав, що замість досконалого вивчення свідомості кота і поступового проникнення в його підсвідомість, ти ґвалтовно поткнешся в самі її глибини“.
„Даруйте, Метре, — винувато відповів регент. — Я вчинив необачно. Я дуже стомився…“
„Ага, ти стомився! Та ти просто отупів! Якби в тебе лишилося хоча б трохи розуму, ти б неодмінно здогадався, що торік я навмисне познайомив тебе з нею. — (Останнє слово супроводжувалося „картинкою“: Інна в університетській аудиторії.) — Ти б уторопав, навіщо я влаштував їхню зустріч. — (Знову „картинка“: тепер ми з Інною вдвох.) — Ти б зрозумів, що це за моїм наказом Леопольд переправив їх на Ланс-Оелі“.
„Я зрозумів це, Метре. Але навіщо…“
„Ти ще питаєш навіщо! Хіба це не очевидно? Адже я не випадково залишив у фальшивих спогадах кота згадку про тебе. Я ж призначав їх тобі! Ти — єдиний, хто міг би дати їм раду. — (Чергова „картинка“: ми, оточені сяйливим ореолом, що, вочевидь, символізувало нашу маґічну силу.) — Ти міг би довести до кінця мій задум“.
„Який задум?“
„Тягар влади геть висушив твої куці мізки, Ференце! Зустрівшися з блоком у верхніх шарах Леопольдової підсвідомості, ти мусив би зупинитись і обережно зняти цей блок — тоді б ти про все дізнався. А тепер… Зараз я відкритий для тебе. Зазирни в мене, там ти побачиш усе“.
За мить регентові очі округлилися.
„О Господи! Метре, чому ви не звірилися мені раніше?“
„Бо знав, що на першому етапі ти не втримаєшся від спокуси прискорити хід подій. Адже так?“
„Ваша правда“, — неохоче погодився регент.
„До того ж, я не був певен в успіхові, — вів далі Метр. — Шанс на вдалу реалізацію мого задуму був мізерно малий. І я не хотів марно обнадіювати тебе, поки мій прогноз не справдиться“.
„А він справдився?“
„Невже ти не бачиш? Подивися на них! — (Ще одна „картинка“: ми з Інною стоїмо, міцно обнявшись.) — Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися. Ще кілька років, лише кілька років — і все було б гаразд“.