„То, може, вам варто повернутися до людей? — несміливо запропонував регент. — І самому продовжити їхнє навчання“.
„І ще кілька років осоружного існування у бридкій, нікчемній людській подобі! Ще кілька років щохвилинного, щосекундного Поклику Безмежності, якої мені, зрештою, ніколи не бачити. Це понад мої сили, я цього не витримаю. Бачу, ти так і не збагнув, Ференце, нащо я забувся в підсвідомості кота, чому сам не взявся навчати їх… Поки моє рішення не було остаточним, я ще тримався, втішаючи себе, що будь-якої миті можу передумати. Та коли підійшов упритул до здійснення свого наміру, Поклик став неподоланний, мене буквально виривало з тіла. Ні, твоя пропозиція неприйнятна. Та й пізно вже — бо вони вже знають про мене. Ти все зіпсував, йолопе!“
„Метре, я… я ніколи собі цього не пробачу“.
„Знаю, Ференце, знаю. Ти дурний, але совісний. Проте я звільню тебе від необхідності вигадувати для себе покарання. Перш ніж залишити земний світ, я сам тебе покараю“.
„Отже, ви все вирішили? — понуро запитав регент. — Ви покидаєте нас?“
„Так, я покидаю вас — але не весь. Я йду від вас — але не до Отця свого, а в небуття“.
„Метре! — злякано гукнув регент. — Невже ви наважитеся…“
„Я вже наважився. Зазирни в мене, Ференце, я відкритий для тебе. Там побачиш, яку долю я приготував особисто тобі“.
Мені було моторошно дивитися на кота, що був утіленням Великого. Тому я не зводив очей з регента і раптом побачив, як його зіниці розширилися на всю райдужну оболонку а в очах застиг страх…
„Метре!!!“
„Так, Ференце, саме так. Ти був моїм кращим учнем, але ти виявився невдячним учнем. Відходячи в небуття, я призначаю тебе їхнім учителем і покладаю на твої плечі всю відповідальність за долю земного світу, за долю людства“.
— Не треба! — нестямно заволав я, лише останньої миті збагнувши, про що йдеться. Іннин крик відчаю злився з моїм. — Ні! Ні!
Проте нашої згоди ніхто не питав…
А потім був жах — глибокий, панічний, невимовний. Він проймав кожну частинку мого єства, шматував свідомість на клапті, думки розліталися в безладі, немов сполохані куріпки.
Я не хотів ніякої маґії — ні чорної, ні білої, ні сірої. Я не хотів ставати Великим, я хотів бути людиною, хотів жити по-людському, хотів кохати…
Інно, люба моя, кохана! Не покидай мене, не змінюйся, залишайся людиною — такою, яка ти є, яку я тебе люблю…
Тримай! Тримай мене, рідна, не дай мені змінитися, допоможи лишитися людиною — таким, який я є, якого ти мене любиш…
Господи, змилуйся! Це жорстоко, це безсердечно! Я не хочу могутності, здобутої такою ціною…
Мерщій звідси, з Граней, чимдалі від цієї бездушної, безжальної маґії! Назад, на рідну Землю, в нашу затишну домівку — де тиша і спокій, де ми були щасливі, де ми кохали одне одного…
О небо! О пекло! Невже цього ніколи не буде?…
І була тиша…
І був спокій…
І було забуття…
Мене розторсала Інна. Я розплющив очі, підвівся, спираючись на лікті, й роззирнувся довкола. У напівмороку розгледів знайомі обриси спальні нашої київської квартири.
Я лежав на підлозі біля ліжка…
Поруч сиділа Інна…
За вікном була ніч…
Але ніч незвичайна…
Ніч гамірна, наче день…
Багатоголосий гамір, що долинав знадвору, був сповнений переляку, тривоги, спантеличення, розгубленості…
— Владику, — розпачливо прошепотіла Інна. — Що ми накоїли?!
Я труснув очманілою головою і нараз усе збагнув. Ніч була штучна, створена нами!
За київським часом була перша пополудні, проте астрономічне положення Землі відповідало першій попівночі.
— Ми захотіли спокою й тиші, — хрипко мовив я. — А спокій і тиша асоціюються з ніччю…
— І Земля миттєво повернулася довкола осі на сто вісімдесят градусів.
— Але не механічно, — уточнив я. — Відбулося позапросторове переміщення. Люди не відчули ніякого руху. Просто в одну мить день для них змінився на ніч, ніч — на день, а ранок — на вечір.
— Ми — Великі, — приречено констатувала Інна.
— Тільки не це! Господи, тільки не це!!!
— Це правда, Владику, не обманюй себе. Ти чудово розумієш, що ми стали Великими. До того ж небезпечними Великими — ненавченими.
— Ядерна кнопка в руках у дитини, — похмуро сказав я, зводячись на ноги. — А втім, ні, це гірше за всі ядерні кнопки в світі… Бачить Бог, я не хотів цього.