Я, однак, знала, вже встигла переконатися, що буденність жахала й поневолювала його. Тільки над листком паперу і тільки в моїх обіймах він почувався вільним. Я знала його потреби. І не відчувала себе використаною через це. Ані менш важливою. Я буду боротися за мого Бруно. Адже я можу. Хочу. Зумію. Адже він прагне мене, чекає на мене. Адже це мій обов’язок.
У січні він приїхав на довше. Дістав піврічну оплачувану відпустку у своїй школі. Неймовірно! І визнання його літературних досягнень. Радів, як дитина. Нарешті може зайнятися черговою збіркою оповідань. „Санаторій під Клепсидрою”. Така мала бути її назва. І вона мала бути — о Боже! — присвячена „коханій Юні”. Мені! Але ми у Варшаві не жили разом. Він винайняв кімнату в пансіонаті на Новому Світі, я залишилася в себе, на Кошиковій. На більше помешкання ми не спромоглися. Тож так було найкраще.
Якось тоді, невідомо коли саме, виникла тема одруження. Хто її перший підняв? Хто це запропонував? Не знаю. Іноді думаю, що ні Бруно, ні я. Але ж нікого третього не було.
Чи таки був? Може, це той чортик, що часом крутився між нами. Пекельний карлик, що скулився над підлогою — іноді нахабний, іноді сором’язливий, той, що, — як ми обоє сподівалися, — у подружньому житті сам утихомириться? Може, це саме він?
Я мусила бути впевнена, що у нас вийде. Тільки тому й погодилася на цю канцелярську роботу. Зрештою невдовзі вона почала мені набридати. Як у якійсь п’єсі Віткаци, коли в’їжджає великий напис: НУДЬГА! А згодом навіть: СТРАШЕННА НУДЬГА! Головне статистичне управління! Величезний похмурий будинок, переповнений нещасними мурашками-трудівницями. Письмовий стіл, швидкозшивачі, колонки цифр і відповіді на телефонні дзвінки. Нікчемна платня, як на столицю. Брр… Навіть Тадеуш Штурм де Штрем не здавався мені вже таким святим. А це ж була злостивість.
Я заспокоювала себе, що це лише випадковий і, ясна річ, тимчасовий прихисток для нашого спільного майбутнього у Варшаві. З чогось треба було почати. Навіть з невеликих грошей. І невеликої кімнатки. Я щодня собі це повторювала.
Але минали дні, тижні… Спершу я чекала, що Бруно справді щось зробить, що організує переїзд, що приїде. Відтак просила. Переконувала. Ніколи не казав ні. Щось бурмотів. А коли про що-небудь намагався подбати, то я ніколи не була впевнена, чи він справді це робить, чи просто так говорить. Листи надходили у прямій пропорційній залежності до мого роздратування. І збайдужіння. Тоді він мене здивував.
Освідчення? Це по-перше. Втім, неофіційне, бо без припадання на коліно і без персня з діамантом. Від минулого літа він уже знайомив мене з усіма як зі своєю нареченою. А я? Мені це було приємно, хоч від самого слова не була у захваті. Іноді мусила вдавати, що не чую в’їдливих коментарів. — Шульц зв’язався з католичкою? Дівчина нічогенька, але все одно ризикований вибір, може, Бруно ще схаменеться. — Він не хотів схаменутися. Пишався тим, що я подобаюсь, що я елеґантна й показна. Я мала підстави підозрювати, що він трохи хвалиться мною. Навіть перед своїми колишніми коханками.
Але тепер усе виглядало серйозніше. Одруження? Чом би й ні. Ну й з’явився той його лист до моїх батьків із проханням про згоду. Це не була моя ідея. Бруно сам це запропонував. Не мусив. Ми й не такі стереотипи обходили. Він, однак, хотів показати себе з найкращого боку. Так диктувала традиція. Саме ця йому підходила. Писати він умів — добре знав, що це його найсильніша зброя. Створив один зі своїх найпрекрасніших листів: про мене й про нього, про задум нашого зв’язку і єднання на все життя. Я була вражена.
Мої батьки також. І вони нічого не мали проти. Я їм багато не розповідала про Бруно. Без зайвих звірянь — так мене навчили вдома. Лише те, що письменник, що учитель. Мабуть, найменше, що письменник. Мати не ставила запитань. Батько насамперед хотів бути впевнений, що зі мною не трапиться нічого поганого. Сподівався на мій здоровий глузд. Я також. Єднання на все життя — це було щось. Пакт, закріплений конкретними умовами. Мені довго здавалося, що ми удвох прагнули цього. Може, я часом більше, ніж він. Або трохи по-іншому.
Я намагалася призвичаїти його до повсякденності. Пристосувати до неї, щоби був, як інші. Він боровся за простір для праці, для творчості — усе решта мало бути допоміжним. А я знала, що так не станеться. Що мусить бути рівновага. Що щоденне життя також може бути важливим і корисним.