Його, здається, бачили в одному з тутешніх костелів. Він завжди знімав капелюха. Не вклякав, не хрестився. Зрештою, з учнями він також ходив на свята до костелу і завжди „молився” з ними. А перед уроками у школі відбувалася коротка молитва, що від учителя, на щастя, вимагало лише „гідного ставлення”. Тож він і з Юною міг дискутувати про „Отче наш” як про твір мистецтва, або про силу хреста на вітражах костелу. Намагався триматися подалі від офіційних віросповідань та їхніх обрядів. Ніби хотів тим сказати: відходжу від своїх, але не приєднаюся до твоїх. Залишуся на нейтральній території. Промовистим жестом, доказом любові — покидаю мій світ. До хрещення не приступлю ніколи.
Слід цієї метушні з віросповіданням зберігся в його документах. У березні 1936 року директор гімназії імені Владислава Яґайла надіслав до кураторію пояснення, що „пан Бруно Шульц, постійний учитель тутешнього закладу, подав посвідчення, яке долучив до свого свідоцтва про народження, про свій вихід з юдейського віросповідання”. (Попри нотатку „копія цього посвідчення долучається”, сам документ відсутній.) Директор просив про інструкцію, чи у зв’язку з тим, що тепер пан Шульц не вважає себе належним до жодного віросповідання, слід вимагати від нього складення службової присяги згідно з розпорядком… (циркулярний лист, урядовий щоденник, сторінка 176). Відповідь відсутня.
Папірці, папери… Вона не розуміла такого ставлення, не хотіла розуміти.
Тож і ця зміна також зоставалася тільки на папері? Лише стільки він хотів їй запропонувати? Чергову прекрасну вигадку? Мистецьку витівку великого Бруно? Його попередній жест виходу з громади вона прийняла як належне, як виконання поставленої умови. Похвалила його. Але тут же приступила до наступного, найважливішого, на її думку, кроку. До хрещення власне. Не думала, що цим робить йому боляче. Знесилена переконаннями в листах і невиконаними обіцянками, цього разу вона не хотіла погодитися з відмовою.
Боявся свяченої води? Він, Бруно, чи той темний диявол у ньому, що опинився під загрозою поразки?
Далі також не було легко. Для того, щоби невіруючий міг пошлюбити католичку, треба було шукати дивні юридичні комбінації. Потрібна була тримісячна реєстрація або лише посвідчення про реєстрацію на Шльонську, де, можливо, ще діяли якісь норми з прусських часів, що допускали такі шлюби. І з оцим папірцем у руці пробувати далі. У костелі? В органах державної реєстрації актів цивільного стану? Я на цьому зовсім не розумілася. І не була впевнена, чи Бруно сам не вигадав цієї історії. Хоча писав до мене про це, справді стурбований. І вирішував, вирішував, вирішував…
Залишалося чекати. Поки щось нарешті з’ясується, набере матеріальної, а не лише словесної форми. Бо слів вона іноді вже мала досить. Хоча листи справді були прекрасні й ніжні. Але коли, все більше розгнівана на свою самотню варшавську долю, намагалася собі їх пригадати, то не пам’ятала надто багато. Зате зрозуміла, що Бруно листоман, листоґраф, листожрець, що писання заміняє йому реальність.
Я не одразу це зрозуміла, бо спершу ми не розлучалися надовго. Але знала, що з багатьма людьми він спілкується за допомогою пошти. І що витрачає на це багато часу. Якщо вже в листах чи радше з листів народилися його „Цинамонові крамниці”… Вже тільки це було знаком, що до обміну кореспонденцією він не ставиться буденно. Що йому взагалі не йдеться про звіряння, про контакт з іншою людиною, про розмову. Для цього він був… — вона зніяковіла, коли вперше дібрала ці слова — замало людяний.
Він, мій чоловік, жив ніби в інших регіонах. Уникав буденності, якщо вона його не захищала. В листах не мусив прикидатися. Вони самі були різновидом гри. Ставився до них як до своєрідного літературного тренінгу, як до передмови, а може, й жанру своєї творчості. Це ніби стилістичні вправи перед справжнім писанням. Вправи, що торкалися найглибших покладів його душі, — в уривках і уривочках, скерованих до найрізноманітніших адресатів.
Обожнював писати комусь. Вибирав відповідний папір і відповідну мить. Зазвичай писав на чернетці. До мене також — я бачила ці чернетки. Брульйони, заповнені проектами, а може, й копіями листів. Він дбайливо виводив літери. Поволі. Круглим почерком з м’якими овалами. Як той, хто добре знав, що таке каліграфія, вивчав її, надавав значення вигляду й формі літер. Заклинав словами власні настрої, отрути, жалі. Там було все. Щоразу частіше, на жаль, безсилість.