Перед ким так красуєшся тими своїми білими зубами, якими ти так пишалася? Не хочу тебе знати. Ніколи не хотіла. Я тебе переросла. Ми не маємо нічого спільного. Ти і я. Я і я. Це все через тебе, дурне дівчисько!
Батьки не казали ні слова — вони розуміли, що відбувається. Мабуть, єдиним, хто нічого не розумів, був Бруно. Він не знав, як себе поводити, нікому не хотів робити боляче, але робив. Був переконаний, що готовий Юні небо прихилити, а насправді приніс їй пекло. Писав — не відповідала. Найкращою відповіддю на ті його пишномовні листи було мовчання. Вона все ще не вставала з ліжка, зрештою, тепер справді хвора на застуду, коли він приїхав. Без попередження, а може, і з попередженням — два невідкриті листи лежали на комоді…
Він приніс мені фініки. У минулому житті ми любили їхню дивну солодкість, справжню обіцянку східного сонця. Тепер я їх ледве скуштувала, а він їв поволі, наче нічого не трапилось. Довгасті кісточки акуратно складав на серветці. Був наче з іншого світу. Сидів біля мене, іноді торкався руки, але я не відчувала близькості. Він був відокремлений, відсутній духом. Невже не знав чи не хотів знати, що сталось і чому. Чому я зазіхнула на власне життя, яка в цьому його роль і що це може означати на майбутнє. Я вперше так гостро відчула, що він не кохає мене. Що слова, які використовує у своїх барокових зізнаннях, нічого спільного не мають зі справжніми почуттями — це заледве їхні ґротескові тіні. І що він узагалі не помічає цього. Що нічого не розуміє…
Навіть гірше. У мене склалося враження, що, коли він отак сидить біля мене, жує фініки і щось там час від часу мимрить про свої шкільні проблеми, — насправді він думками геть в іншому місці. Я зрозуміла, де саме, коли згадав про „Санаторій під Клепсидрою”, що невдовзі мав вийти друком із зображенням сумного чоловіка з портфелем і ціпком у руці, та про труднощі з „Месією”. Він не зі мною, а над своїм клятим листком паперу — складає якесь чергове оповідання. А може, й думає, чи моє безглузде змучене тіло не зашкодить йому в написанні наступного абзаца. Блиск в очах підказував, що він вже поринув у нього, вже його вишукано стилізував.
Байдуже — писав він іншій жінці чи писав книжку. Він зраджував мене, коли отак сидів зі мною, хворою, біля мого ліжка. Ні, не зраджував — настільки я ще знала його. Він просто таким був — постійно думками деінде, тож не тут зі мною, хоча й біля мене. Мабуть, вигадав собі, що так буде безпечніше. Так ми не перетнемо межі виправдань, докорів, може — й плачу. І буде так, як колись. Я і він. Адже Юна означає Мужня. Юна — берегиня, майже мати, білий янгол і довгонога антилопа, якій можна довірити кожну слабкість. Кожну дрібничку й кожну таємницю.
Ця чоловіча тінь Юнони. І той міфічний Ґеніус. Саме зараз він сидів біля неї. Геній, який жував фініки, один за одним. Ніби речення у своєму нескінченному оповіданні…
Коли він поїхав, я подумала, що ми обоє варті одне одного. Двоє дорослих людей, які не можуть видушити із себе слів розставання. Навіть якби при цьому мали подавитися кісточкою.
Я перестала боротися за нього, за нас. Віддалилася від Бруно на цілі століття. Біль діяв наче знеболювання. У хвилини слабкості пригадувала собі погляд моєї лікарняної медсестри — зверхній, а водночас підбадьорливий. Я більше не думала: що вона, мовляв, може знати?.. Невдовзі близьке минуле вже не мало ні смаку, ні кольору. Це не означало, що теперішнє їх мало. Але треба було підвестися з ліжка, жити, взяти себе в руки, повертатися до роботи.
Бруно я згодом зустріла, раз чи два рази, у Львові на вулиці. Це нагадувало зустріч з братом. Коротку, несуттєву.
Він запам’ятав її інакше. 6 лютого 1938 року рапортував Ромі Гальперновій, з якою тепер постійно листувався: „Три дні я був у Львові — без потреби. […] Повернувся хворий. Від середи хворію на запалення трахеї, але вже без гарячки й нездужання. […] У Львові бачився з Юною. Вона все ще без роботи й у жахливому настрої, але дуже елеґантна й приваблива. […] Може, підкажеш, як би знайти для неї роботу”.
Ті самі, що й тоді у Варшаві, симптоми його захворювання і той самий двозначний тон начебто нерозуміння того, що сталося. Так, ніби це її робота була головною проблемою…