Це було неправильне запитання. Набагато краще тут і всюди звучало: чому б і ні?
Ніколи не позбудеться цієї тіні? Тієї єврейської тіні, про яку так старанно намагалася забути. Вуаль викинула ще в Лясках, переляканого погляду і невпевненості в голосі позбулася лише тут, вдивляючись на уроках в уважні обличчя підлітків. То що залишилося? Очі, ніс? Темно-чорне волосся? А може, від рентгену чужих очей не можна втекти. Месники Господа Ісуса ніколи не пробачать.
Від кого успадковується страх? Чи він передається по ґенеалоґії, по старозавітному ДНК? Для неї, недавньої жертви на варшавських вулицях, це не були теоретичні питання. Вже давно переконалася, що молитва нічого не перекреслила, свячена вода нічого не змила.
Але, може, вона перебільшує. Може, це напад паніки через Богу духа винного бовдура, якому захотілося закурити. І, може, шукав сірників?
Уранці знала, що робити. По-перше — за найближчої нагоди змінити помешкання. Бо, попри все, пан Войтек — всього лише нетерплячий курець або мисливець за підозрілими предками — може так швидко не здатися. По-друге — кінець зі свахами. Мабуть, трохи наражалася колежанкам, але тепер вже відрізала такі теми. Ні, і крапка. Жодних мужиків, жодних дурнуватих молодиків чи шукачів чужих таємниць. Ні друзяк, ні інтелектуальних приятелів. Тим більше — нових наречених. Ні чоловіків узагалі. Хіба що це хтось особливий. Але знала лише двох таких. І більше вже не буде знати.
І ось раптом її знайшов один з них. Брат. Не витрачав часу на пошту — приїхав. У елеґантній формі майора, з початками черевця службовця. Її це трохи збентежило. До війни закінчив юридичний факультет і працював у Галицькій ощадній касі. Хотів бути прокурором або суддею. Але ця форма! Військовий суддя? Самі лише погані історії чула про таких. Що мучать людей, за будь-що ставлять під стінку „хлопців з лісу”. Попри амністію, попри воєнні драми… Але ж брат — це брат. Єдиний з родини, хто залишився серед живих.
Тямовитий, як кожен мужик. Привіз їй мішок цукерок і панчохи. Чорні, шовкові, зі швом. Так, ніби мала для кого їх одягнути… І ще щось — хотів, щоб вона сама розрізала шнурки й розгорнула пакувальний папір. Не повірила власним очам. Два портрети Бруно! Усміхнене дівчисько в капелюсі й величава Юна у кріслі, задивлена в учительські обрії. Не хотів сказати, звідки він їх узяв, щось лише натякнув про спільних знайомих і про таємничу посилку з Янова. Не наполягала. Увечері поплакали: він над склянкою горілки, вона — чаю. Трохи розповідала йому про себе, головно про вуаль і погляди, від яких утікала. Може, даремно розговорилася. Бо він узяв це близько до серця. Надто близько. Коли стелила йому на дивані, сказав, що там тим не забуде батьків, а отим тут — таких поглядів також не забуде!
Поїхав, а вона замислилась, чи така ворожість личить службовцеві — хай там як, державному. А все решта — як завжди: штани кидав на підлогу, шкарпетки теж і голосно хропів. І це ті справжні чоловіки, котрі час від часу підривають світ, аби потім роками приводити його до порядку?
Лише Бруно не був таким. Він був ніжний, тонкий, делікатний — аж до перебільшення. Може, й підвів її, а може, їм просто не пощастило, мабуть, вони обоє передчасно здалися. Зрештою, вона зробила це перша. А він також мусив це тяжко пережити. Мабуть, ті фініки він тоді так поглинав через нерви, насправді не складав жодної нової сторінки. Дурна була, що не зрозуміла цього. Добре, що кісточки залишив. І паперову торбинку. Такий-от він був, такий…
Який? Він вже почав стиратися в її пам’яті, бліднув у спогадах. Ще з тих перших прогулянок на галявини, на пагорби мала під повіками його проясніле для неї обличчя. А потім… Розмита пляма, наче ті жіночі обличчя й груди на кількох малюнках, які стерла, напевне, розгнівана мати. Боже мій — ніби його взагалі не було. Ніколи. Але ж він був, мусив бути. Треба діяти. Вона мусить щось зробити для нього. Негайно.
Перевірила достеменно, наскільки могла: у бібліотечних каталогах ні в її школі, ні, що найгірше, у міській бібліотеці книжок Бруно не було. Ні „Цинамонових крамниць”, ні „Санаторію під Клепсидрою”. Та й взагалі книжок було небагато, і хтозна-яких. Польські бібліотеки лише починали формуватися. Але щоб у каталозі навіть не було його прізвища? Ні! Бо… Бо це ж був Бруно Шульц — видатний польський письменник. Бруно… Її… Бруно. Найвідоміші писали про нього із захопленням, від щирої душі. Ніхто ж їх не змушував — самі оцінили дрогобицького майстра.