Жан Башлер
Нарис загальної історії
Присвячується Матьє
Передмова
Якщо розглянути дві найхарактерніші риси сучасного світу, то дійдеш висновку, що він поєднує в собі всі історії людства в одну, яка зазнає модернізації. Як рід людський дійшов саме до цієї точки? Ось питання, яке цей «Нарис» має намір дослідити. Ми шукаємо відповідь поза видимими речами, що формують світ, об’єднаний під егідою Європи, відтак під егідою Америки й під знаком демократії, науки, капіталізму, індивідуалізму та спеціалізації всіх видів діяльності людини. Ми знаходимо відповідь у загальній історії, яка розгортається впродовж сотень тисячоліть і ділиться на три послідовні епохи.
Епоха палеоліту, що триває від ста до двохсот тисяч років, застає людину в природному стані, вона живе групами або племенами як і інші тваринні види, вона автономна, адаптується до середовища і здатна розв’язувати всі свої проблеми. Друга епоха, що настає з кінцем останнього льодовикового періоду, триває тисячоліть десять. Вона позначена виникненням і розширенням політичної влади, утворенням царств та імперій, переходом до виробництва харчів і ремісництва, появою світових релігій і консолідацією великих культурних ареалів. Третя епоха, що почалася близько п’яти століть тому, ще не добігла кінця. Вона відкрила — спершу для європейців, а згодом для всіх людей — новий етап історії людства. Ми досі живемо в ньому.
Як пояснити причини, з яких людський рід прожив усі ці історії аж донині? Наш «Нарис» пропонує гіпотезу появи на дереві життя тваринного виду Homo sapiens sapiens, самобутньою й відмінною рисою якого є те, що він вільний: його природа визначається віртуальною програмою, а існування реальне тільки в культурній актуалізації. Можна більше не сумніватися, що кроманьйонець, люди часів династії Хань, племена банту і люди, які живуть нині, — всі ми належимо до одного виду й маємо спільні психічні риси. Але яка культурна різноманітність між нечисленними поселеннями палеоліту, між великими культурними ареалами тисячолітніх цивілізацій і нинішнім культурним подрібненням!
Щоб дійти слушної відповіді, ми стверджуватимемо: донині людство пережило дві послідовні стадії і вступило в третю і ніщо не дозволяє сказати, що вона буде останньою. Протягом ста-двохсот тисячоліть людство жило своєю «природною історією» у царстві живої природи. Досить багата джерельна база стосовно останніх десятків тисячоліть, починаючи від 35 000 років тому, дає нам сміливість приблизно реконструювати цей палеолітичний світ. Цілком зовнішня щодо цієї природної історії подія — кінець останнього льодовикового періоду — призвела до складного нагромадження політичних, демографічних, економічних, релігійних чинників, які за п’ять-сім тисяч років сприяли виникненню п’яти або шести великих культурних спільнот. На цих величезних культурних ареалах розгортаються множинні й різноманітні «традиційні історії», кожна з яких майже замкнена на самій собі й не знає про інші. Кожна регіональна історія перебуває під домінантним тиском політичних процесів, логічним завершенням яких щоразу було зведення гамівної та об’єднувальної «світової» імперії. З найщасливішою постійністю за цією логікою йшов Китай, і це робить традиційну китайську історію «нормальною» історією, мірилом якої слід вимірювати всі інші історії, які розвивалися на інших культурних ареалах. А звідси можна уявити й планетарну імперію, яка завойовує Землю і потім запроваджує на ній одну й ту саму цивілізацію — китайську, індійську, європейську чи іншу. Монгольська імперія на своєму апогеї в середині XIII ст. була невиразним прообразом цього скинутого майбутнього, як були ним, можливо, Іспанська й Британська імперії.
Перебіг світової історії зазнав докорінного відхилення через вплив європейського ареалу. Його «традиційна» історія майже на п’ять тисяч років максимально віддалена від китайської «нормальності». Ця особливість відбивається в нездатності домогтися імперського об’єднання. Нею, зрештою, пояснюється виникнення в Європі, починаючи приблизно з кінця XVII ст., нової течії історії, яка за якихось чотири століття привела людство водночас до сучасності й до його «об’єднаної історії». Отже, за тридцять п’ять тисяч років людство перейшло від освоєння та розселення в усіх видах природного середовища до практичного існування в своєму можливому розмаїтті перед тим, як розпочати за нинішніх часів практичне можливе об’єднання.
Цей «Нарис» — виклад й перевірка наведеної тези, доведені до точки, де її можна передати до вправніших рук. У цієї тези два виміри. З одного боку, слід описати історичну реальність на кожній стадії. З другого, потрібно пояснити перехід від однієї стадії до іншої. Загальну історію можна написати, якщо брати її в точному сенсі. «Історія» в цьому контексті означає сукупність фактів, які можна розглянути й пояснити у відповідний спосіб. Історичний факт стосується минулого не як минулого порівняно з теперішнім і майбутнім, а тому, що тільки минуле є реальним, а наука може оперувати тільки реальними речами. Історичні факти людства мають дві основні характерні риси: випадковість і пізнаваність. Випадковість для людства є виразом свободи роду, яка має два варіанти. Те, що сталося, могло або не статися, або відрізнятися від того, що сталося. Перехід від одного культурного етапу до іншого міг і не відбутися. Те, що мало б, у принципі, статися, не сталося. Вміст кожного культурного ареалу міг би бути іншим. Але пізнаваність фактів для людства означає, що можна завжди в ретроспективному плані та за допомогою солідних гіпотез і відповідних джерел, пояснити, чому те, що сталося, сталося і сталося саме так.