Вихід, який знайшов вид для розв’язання проблеми, яка через ці труднощі стала нагальною, відкривають як археологія, так і етнографія. Він базується на домашньому господарстві, утвореному статево зрілою жінкою сімнадця-ти-вісімнадцяти років і чоловіком, що на кілька років старший за неї. Вони складають пару, яка, в принципі, стабільна й постійна, хоча її постійний характер обмежується смертю одного і повторним шлюбом іншого, а стабільність регулюється розлученням. У цієї пари двоє чи троє дітей, тобто половина тих, яких вони народили. Інша половина померла ще на першому році життя чи в підлітковому віці. Цифра у дві-три дитини є не середньою, а нормою, хоча вона й не виключає винятків у той чи той бік. Сім’я, яка складається з батьків і дітей, ніколи не буває ізольованою тривалий час, а завжди інтегрована в більшу спільноту. Інтеграція відбувається на двох рівнях. П’ятеро сімей складають клан із двадцяти п’яти людей, а два десятки кланів визначають етнічну групу. П’ять, двадцять п’ять і п’ятсот — це три золоті числа людського виду, взятого в його природній історії. Ці цифри не констант, але вони — реалістичні точки, до яких стихійно тяжіє людське існування.
У чому полягає природність цього первісного розв’язання? За якими ознаками сім’ю можна вважати природною? Дані щодо цього прості. З одного боку, маємо статистичну рівність між обома статями у віці розмноження — хлопчиків народжується більше, але вони уразливіші. З іншого боку, потрібно мобілізувати всю жіночу плодючість, оскільки максимально можлива цифра — двоє чи троє дітей, що досягнуть дорослого віку, на жінку ледь достатня для забезпечення зміни поколінь. У цьому демографічному підрахунку можна побачити стратегічну роль дитячої та юнацької смертності. Перешкоджаючи одному з двох чи навіть двом з трьох народжених досягти зрілості, смерть, тобто перемога ентропії, робить для людського виду дуже нагальним питання біологічного виживання і навіть тимчасової перемоги негент-ропії. За таких умов можуть існувати тільки три варіанти розв’язань. Статевий проміскуїтет технічно можливий, але він суперечить особливості людської ефективності — коханню. Варіант домінантного самця, який контролює й запліднює гарем, може бути підірваний випадковішим заплідненням і, безперечно, тим, що вид є статево заклопотаним, а відсування вбік усіх інших самців, приречених на цноту, тим менше можливе тому, що жінки, зі свого боку, відчуватимуть відповідну спокусу. Те, що підходить горилам і, можливо, підходило Homo erectus, вочевидь не підходить людям. Залишається, отже, тільки один вихід — стабільна пара, проте з двома можливими поправками: смерть і розлучення, після кожного з яких відбувається повторне одруження, чим максимально збільшується ймовірність використання всієї потенційної плодючості.
Перемога сім’ї не була випадковою. Вона також демонструє позитивні переваги. Сім’я найкраще відповідає вимогам людської ефективності, але щоб довести це в переконливий спосіб, виходячи за межі міркувань здорового глузду, потрібні недоречні тут аргументи. Сім’я — спосіб утримувати батьків на місці та примушувати їх виконувати роль, необхідну для дорослішання дітей, хоча природа й не подбала про те, аби розвинути вражаючий батьківський інстинкт, а радше сприяла примхам і легковажності чоловіків. Сім’я дозволяє також зосередити на вихованні та навчанні дітей максимум ресурсів прив’язаності, терпіння, часу, енергії, турбот. Урешті-решт, тісні афективні зв’язки між батьками й дітьми також відбиваються на почуттях дітей до батьків, тож, говорячи неоковирними економічними термінами, робити дітей — це завбачливе інвестування своєї старості.
Назагал цей варіант природний, оскільки розв’язує проблему біологічного виживання виду за допомогою його природних можливостей, не вимагаючи використання штучних удосконалень, передбачаючи наявність наступного етапу. З появою першого покоління людей за межами окремого виду та незважаючи на обставини цього, людські істоти змогли стихійно знайти розв’язання проблеми. Воно є найкращим із можливих, але дозволяє хіба що забезпечити виживання. Це «хіба що» означає, що виживання гарантоване не кожній етнічній групі, а досить широкій спільноті етнічних груп, щоб почали діяти компенсаційні механізми. Якщо виживання гарантоване видові, то це не значить і ніколи не значитиме того ж самого для жодної окремої людської популяції, бо їй загрожує цілком реальний ризик біологічного зникнення. З іншого боку, вид не має хижаків, що ставить його на вершину харчового ланцюга, і він усеїдний, а це свідчить, що його харчування не запрограмовано. З огляду на ці обставини людський приплід, хоч би яким мінімальним він був, дозволяє видові постійно зі століття в століття і з тисячоліття в тисячоліття зростати кількісно. Але економічні й морфологічні обмеження не дозволяють накопичити на одному й тому самому просторі густоту населення понад один житель на десять квадратних кілометрів. Вихід для того, щоб дотримуватися цього обмеження, не погіршуючи приплід, для не запрограмованого і здатного пристосуватись до майже будь-якого середовища виду полягає в розселенні та просторовій експансії подібно до поширення масних плям.