Выбрать главу

До тих вод доїжджає,

До свого брата словами промовляє:

«Брате мій рідненький, як соколе ясненький!

Що тут же, брате, трави зелені І води холодні,

Станьмо ми, брате, надождімо,

Свої козацькі-молодецькі коні припинімо.

Свого ли брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

Хоч мало-немного підождімо,

Версту міста підвезімо;

Або не ми ли йому, брате, у чистому полі,

По своїй добрій волі,

З пліч, головоньку здіймімо,

Козацьке його молодецьке тіло У сиру землю поховаймо,

Звіру-птиці на поталу не подаваймо»,

«Моє серце не осмілиться,

Война моя рука не здійметься,

Булатная шабля не йме сікти-рубати,

Лучче нашому брату найменшому, Пішому-піхотинцю,

У турецькій неволі самому помирати».

Стали ті два брати за ліса, за байраки виїжджати, Стали вони у вольнії степи виїжджати,

У вольнії степи виїжджати,

Нічого у себе не мати.

Середульший брат добре дбає,

На собі єдиний дорогий синій каптан має,

Та й той обриває,

Своєму братові, пішому-піхотинцеві,

На путі-дорозі покидає.

Став найменший брат За ліса, за байраки виходжати,

Став він дорогії вещі у вічі забачати,

Став він до їх доходжати,

Дорогії прикмети по сирій землі забирати,

Ой у свої руці брати,

К своєму серцю принімати,

Гірко плакати-ридати, дрібні сльози проливати, Своїх братів споминати:

«Невже ж моїх братів на світі немає,

Бо й не об чому їх дорогії вещі По сирій землі валяються,

Невже ли за ними турецька-бусурменська Велика неволя сильну погоню ганяла,

У плолон, у гіршу неволю завертала, їхнє тіло на три часті сікла-рубала,

А мене, найменшого, пішого-піхотинця,

По лісам, по байракам На спочивках минала?»

Став найменший брат до Савур-могили доходжати, Став ли буйний вітер повівати,

Із козацьких-молодецьких його ніг валяти.

«Що перше горе — безвіддя, друге — безхліб’я, Третє горе — братів не догнав,

Уже ли мені своїх братів не наганяти,

Уже ли мені в отцевському дворі не бувати,

Уже ли мені свого отця-неньку у вічі не видати. Наслідував мені господь

У турецькій, у бусурменській у великій неволі На Савур-могилі смертю постраждати».

Стало ли сонце намеркати,

Стали сизокрилії-орли налітати,

На козацький на молодецький На чорний чуб наступати;

Стали вони з лоба очі винімати,

Християнською кров’ю запивати;

Туди звірі надходжали,

Коло жовтої кості тіло оббирали,

По лісам, по байракам розношали,

У сиру землю загрібали,

На путі-дорозі не покидали.

Стали ті два брати

До християнських городів доїжджати,

Став середульший брат свого старшого брата Правди-неправди питати:

«Що то ми будем, брате,

Своєму отцю й неньці отвічати,

Що в одному ми городі бували,

Однії листи писали,

Що ми свого брата найменшого, пішого-піхотинця,

У турецькій неволі покидали?»

Найстарший брат худо дбає,

З плеча нагайкою крає,

Своєму брату слова неприятні рече-промовляє: «Брате рідненький, як соколе сивенький!

Як маємо ми, брате, свого найменшого брата, Пішого-піхотинця,

Ждати-ожидати,

Буде за нами турецька-бусурменська велика неволя,-Сильна погоня уганяти,

Буде наше тіло на три часті сікти-рубати;

А ще худо, брате, отцеве імущество "На три часті розділяти,—

Лучче ли будемо, брате,

На дві часті паювати,

Своєму отцю-неньці неправду казати:

Не в одному ми полку бували,

Не одному ми пану служили,

Що ми свого брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

Дев’ять літ у вічі не видали».

Стали ті два брати

До отцевського двору доїжджати,

Стали отець і матуся Із хлібом і сіллю виходжати,

Стали вони свого найстаршого сина За гостя приймати і за стіл саджати,

Стали вони про найменшого сина Усю правду питати.

Став же найстарший син за стіл сідати,

Своєму отцю-неньці неправду казати:

«Не в одному ми полку бували,

Не одному ми пану служили,

Що ми свого брата найменшого За дев’ять літ у вічі не видали».

Став середульший брат за стіл сідати,

Гірко плакать і ридати,

Дрібні сльози проливати,

Став він своєму отцю-неньці Усю правду казати:

«Що в одному ми полку бували І одному ми пану служили —

У турецькій-бусурменській у тяжкій неволі,

У городі у Азові пробували,

Із города Азова умісті із полону утікали,

Тільки ми свого брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

У турецькій, у бусурменській великій неволі покидали». Стали отець-мати обіди справляти,

Молебні наймати,

Стали найстаршого сина із двору зсилати,