До тих вод доїжджає,
До свого брата словами промовляє:
«Брате мій рідненький, як соколе ясненький!
Що тут же, брате, трави зелені І води холодні,
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькі-молодецькі коні припинімо.
Свого ли брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Хоч мало-немного підождімо,
Версту міста підвезімо;
Або не ми ли йому, брате, у чистому полі,
По своїй добрій волі,
З пліч, головоньку здіймімо,
Козацьке його молодецьке тіло У сиру землю поховаймо,
Звіру-птиці на поталу не подаваймо»,
«Моє серце не осмілиться,
Война моя рука не здійметься,
Булатная шабля не йме сікти-рубати,
Лучче нашому брату найменшому, Пішому-піхотинцю,
У турецькій неволі самому помирати».
Стали ті два брати за ліса, за байраки виїжджати, Стали вони у вольнії степи виїжджати,
У вольнії степи виїжджати,
Нічого у себе не мати.
Середульший брат добре дбає,
На собі єдиний дорогий синій каптан має,
Та й той обриває,
Своєму братові, пішому-піхотинцеві,
На путі-дорозі покидає.
Став найменший брат За ліса, за байраки виходжати,
Став він дорогії вещі у вічі забачати,
Став він до їх доходжати,
Дорогії прикмети по сирій землі забирати,
Ой у свої руці брати,
К своєму серцю принімати,
Гірко плакати-ридати, дрібні сльози проливати, Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає,
Бо й не об чому їх дорогії вещі По сирій землі валяються,
Невже ли за ними турецька-бусурменська Велика неволя сильну погоню ганяла,
У плолон, у гіршу неволю завертала, їхнє тіло на три часті сікла-рубала,
А мене, найменшого, пішого-піхотинця,
По лісам, по байракам На спочивках минала?»
Став найменший брат до Савур-могили доходжати, Став ли буйний вітер повівати,
Із козацьких-молодецьких його ніг валяти.
«Що перше горе — безвіддя, друге — безхліб’я, Третє горе — братів не догнав,
Уже ли мені своїх братів не наганяти,
Уже ли мені в отцевському дворі не бувати,
Уже ли мені свого отця-неньку у вічі не видати. Наслідував мені господь
У турецькій, у бусурменській у великій неволі На Савур-могилі смертю постраждати».
Стало ли сонце намеркати,
Стали сизокрилії-орли налітати,
На козацький на молодецький На чорний чуб наступати;
Стали вони з лоба очі винімати,
Християнською кров’ю запивати;
Туди звірі надходжали,
Коло жовтої кості тіло оббирали,
По лісам, по байракам розношали,
У сиру землю загрібали,
На путі-дорозі не покидали.
Стали ті два брати
До християнських городів доїжджати,
Став середульший брат свого старшого брата Правди-неправди питати:
«Що то ми будем, брате,
Своєму отцю й неньці отвічати,
Що в одному ми городі бували,
Однії листи писали,
Що ми свого брата найменшого, пішого-піхотинця,
У турецькій неволі покидали?»
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Своєму брату слова неприятні рече-промовляє: «Брате рідненький, як соколе сивенький!
Як маємо ми, брате, свого найменшого брата, Пішого-піхотинця,
Ждати-ожидати,
Буде за нами турецька-бусурменська велика неволя,-Сильна погоня уганяти,
Буде наше тіло на три часті сікти-рубати;
А ще худо, брате, отцеве імущество "На три часті розділяти,—
Лучче ли будемо, брате,
На дві часті паювати,
Своєму отцю-неньці неправду казати:
Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Дев’ять літ у вічі не видали».
Стали ті два брати
До отцевського двору доїжджати,
Стали отець і матуся Із хлібом і сіллю виходжати,
Стали вони свого найстаршого сина За гостя приймати і за стіл саджати,
Стали вони про найменшого сина Усю правду питати.
Став же найстарший син за стіл сідати,
Своєму отцю-неньці неправду казати:
«Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого За дев’ять літ у вічі не видали».
Став середульший брат за стіл сідати,
Гірко плакать і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Став він своєму отцю-неньці Усю правду казати:
«Що в одному ми полку бували І одному ми пану служили —
У турецькій-бусурменській у тяжкій неволі,
У городі у Азові пробували,
Із города Азова умісті із полону утікали,
Тільки ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
У турецькій, у бусурменській великій неволі покидали». Стали отець-мати обіди справляти,
Молебні наймати,
Стали найстаршого сина із двору зсилати,