І на небо взирати,
Доброї години.вижидати.
Важенько вздихає
Та словами тихо промовляє:
«Ой горе бідній сиротині, не пивши,
А ще й к тому і не ївши,
Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,
А тепер прийдеться .на. Савур-могилі і голову покладати». Цеє промовляє
І головку свою козацькую ісклоняє.
Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,
Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
То стали його тіло козацьке-молодецьке терзати та
пожирати,
І став же він ще мало-маненько своїми очима
вовків-сіроманців забачати, Став він до них стиха промовляти:
«Любі вовки-сіроманці,
І ви, орли-чорнокрильці,
Погодіте же ви, спочивайте,
Козацького тіла молодецького не терзайте,
Поки душа з тілом розлучиться.
Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати І будете мої очі із лоба виймати,
А тіло моє козацьке-молодецьке терзати і пожирати Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,
Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».
А як стали тії два кінні брати до річки Самарки добігати, Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,
То середульший же брат милосердіє має,
Він же до свого брата добрими словами промовляє: «Братику мій милий,
Голубчику сквий!
Тут же трави зелені і очерети угодні,
Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо, А на зеленій траві їх попасаймо».
Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати Стали тії козаки із коней уставати І своїх добрих коней у пустопаш пускати.
Вони рушниці свої у комиш поховали,
А самі собі кульбаки у голови поклали І безпечно спати полягали,
Ранньої зорі дожидали.
То скоро вони ясною зорею вставали Та своїх добрих коней засідлали,
Отоді-то найстарший брат милосердіє мав То словами істиха промовляв: «Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець, До нас він сюди прибував,
Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
А свого брата найменшого,
пішого-піхотинця, із собою взяв»,
То середульший же брат теє зачуває,
То до свого старшого брата словами промовляє!
«Отож би було, брате, свого найменшого брата
із еобою взяти,
Як він же за нами гнався ї на коні прохався,
А тепер уже, брате, нам з тобою свого
найменшого брата і повік його не видати — Що вже дев’ятий день минає,
Як хліб і сіль він поїдав».
То це вони промовляли І своїх добрих коней дальше поганяли.
То вже не сизі орли заклекотали,
А то ж турки-яничари бідних двох козаків та
коло могили хапали,
Постріляли їх і порубали,
А коней їх із добиччю в городи озівські назад забрали. Полягли двох козаків голови вище річки Самарки,
А третього найменшого,
Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.
А сяя слава не вмре, не поляже од нині й до віка,
А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа!
ІВАСЬ УДОВИЧЕНКО, КОНОВЧЕНКО
Ей, на славній, панове, Україні,
У славнім городі у Корсуні,
Там крикне-покликне Филоне, корсунський полковниче, Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликає: «Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте:
Чи нема міжду вами котрого козака старинного,
Отамана курінного,—
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську одностайне стати?
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?» От тогді ж то, як у городі Крилові жила собі удова, Старенька жена,
По мужеві Грициха,
А по прозванію Коновчиха;
Та мала собі сина єдиного — Івася Вдовиченка;
Змалку леліла, у найми не пущала,
Чужим рукам на старанне не давала.
Іще ж то вдова глас козацький зачуває,
Сина свого Івася Вдовиченка у поле до плуга одсила?. От тогдЬто Филоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідав,
До города Крилова прибував,
Хрещатий корогов на ринку поставляв,
Осаули по улицях розсилав,
Червонії праперки у руки давав.
Осаули по улицях пробігали,
' Червонії праперки у руцях проношали,
Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликали, Іще ж то сам Филоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідає,
Міжду винниці і міжду броварниці пробігає,
Іще стиха словами промовляє:
«Ей,винники,броварники!
Годі вам по запічкам валяться,
По броварнях пив варити,
По винницях горілок курити, •
Очей своїх молодецьких викуряти,
Своїми молодецькими плічми сажі витирати!
Ходіте з Филоном, кор.суяським полковником,
На Черкень-долину ув охотне військо гуляти:
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія доставати». От тогді ж то Івась Удовиченко у полі