Моїй матері тоски й печалі задавати,
А велю на Черкені-долині по-козацьки поховати».
Отогді ж то козаки добре дбали,
Штихами суходіл копали,
Шликами землю виносили —
Івасю Вдовиченка похоронили;
Із разних пищаль подзвонили —
По Івасю Вдовиченку похорон ізчинили.
Отогді-то козаки обратно до города Корсуня прибували. То ще вдова козаків стрічала,
У козаків сина свого питала.
То один козак сказав їй правду:
«Ей, мати, вдово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку:
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився — Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає...
Ніхто в козацький угол не стукає».
Отогді-то вдова не догадлива бувала,
Ще у другого козака правди питала.
То другий козак усю правду їй сказав:
«Ей, удово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку —
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився:
Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає...
Ніхто в козацький угол не стукає;
Поняв собі панянку —
У чистім полі могилу-землянку;
На могилі трави зелененькі І цвіти біленькі...»
«А я ж думала, що буду із своїм сином жити, Чужоземській невісті годити,
Абияк з упокоєм хліб-сіль уживати!..»
От тогді ж то удова — не убогою себе мала — Всіх козаків у двір завертала,
Бочку меду, а другу оковитої горілки викотила,— Всіх козаків поїла, кормила,
По Івасю Вдовиченку похорон і весіллє зчинила. Отогді ж то Івась Вдовиченко помер,
А слава його не вмре, не поляже.
РОЗМОВА ДНІПРА З ДУНАЄМ
Питається Дніпр тихого Дунаю:
«Тихий Дунаю,
Що я своїх козаків на тобі не видаю?
Чи твоє дунайськеє гирло моїх козаків пожерло,
Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?» Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути: «Дніпр-батьку, Славуто!
Сам собі думаю да гадаю,
Що твоїх козаків у себе не видаю:
Уже чверть года три місяця вибиває,
Як твоїх козаків у мене немає,
Ні моє дунайськеє гирло твоїх козаків не пожерло, Ні моя дунайська вода твоїх козаків не забрала, їх турки не постреляли, не порубали,
До города-царя в полон не забрали...
Всі мої квіти луговії і низовії пониділи,
Що твоїх козаків у себе не виділи.
Твої козаки на черкеській горі пробувають, Холодної води в барила набирають,
Шляхи і дороги замічали,
Городи бусурменські плюндрували,
Огкем-мечем воювали,
Сребра-злата по достатках набирали.
До річки Хортиці прибували,
Велику переправу собі мали,
До стародавньої Січі поспішали,
У стародавній Січі очертою сідали,
Сребро і злато турецьке на три часті паювали,
Мед і оковиту горілку подпивали,
За весь мир господа прохали...
Которії козаки чистим полем гуляли,
Річки низовії, помощниці Дніпровії, добре знали!»
СМЕРТЬ КОЗАКА БАНДУРИСТА
На татарських полях Та на козацьких шляхах То ж не вовки-сіроманці Квилять та проквиляють,
Не орли-чорнокрильці клекочуть,
Попід небесами літають,—
То ж сидить на могилі Козак старесенький,
Як голубонько сивесенький,
Та на бандуру грае-виграває, Голосно-жалібно співає.
Гей, і кінь же біля його Постріляний та порубаний,
І ратища поламані
І в ладівниці — ні однісенького набою,
І піхви — без шаблі булатної,
Тільки осталася козакові бандура подорожня, Та в глибокій кишені тютюну гіівпапушки,
Та люлька-бурулька.
Гей, сидить же кобзар на могилі,
І люлечку потягає,
І на бандурі грає-виграває,
І голосно-жалібно співає:
«Гей, панове-молодці,
Козаки запорожці!
Ой де ж то ви пробуваєте?
Чи до Січі-матері приїжджаєте,
Чи ляхів-ворогів киями покладаєте,
Чи татар-бусурмен
Малахаями, як череду, в полон завертаєте? Гей, коли б же мені бог поміг
Старі ноги розправляти Та й за вами поспішати,
Хоч би я на останку віку вам заіграв Та голосно-жалібно заспівав.
Гей, уже ж, видно, мені без бандури пропадати,-Уже нездужаю по степах я чвалати;
Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати І дідом за обідом коня мого заїдати.^»
Сидить козак на могилі,
На кобзі грає-виграває,
Жалібно співає:
«Гей, кобзо моя,
Дружино моя,
Бандуро моя мальована!
Де ж мені тебе діти:
А чи в чистому .степу спалити І попілець на вітер пустити,
А чи на могилі положити?
А будуть буйні вітри по степу пролітати,
Твої струни зачіпати І жалібно вигравати,
І будуть козаки подорожні проїжджати,
І твій голос зачувати,