Хоч стало тяжко та важко На світі проживати.
Гей, то в святу неділеньку,
То рано-пораненько,
То не в усі то дзвони дзвонять,
А то про вдовиченків Все люди то й говорять.
А в святу то неділеньку,
То рано-пораненько,
То не сизі орли засвистали,
Як ті бідні вдовиченки Од сна вставали,
Біле лице промивали Та божі молитви сотворяли.
Ой що мовлять словами,
Обіллються дрібними то й сльозами.
Ой що старший син то мовить словами, Обіллється дрібними сльозами:
«Ой брате середульший,
І брате мій найменший!
Негарно ми всі втрьох то й зробили,
Що ми свою неньку,
Удову стареньку,
А з свого подвір’я зослали.
Ходім тепер перед богом, перед людьми,
А гріх-страм потерпімо,
свою неньку
Вдову стареньку,
На своє подвір’я й упросімо!
Ой чи не прийде то наша мати До нас проживати,
Бо вже нам тяжко та важко На світі пробувати».
Ой то скоро шапки в руки забрали,
На коліна й упали,
Свою неньку,
Вдову стареньку,
До себе жить закликали:
«Ой іди ж ти, ненько,
До нас проживати!
Будем тепер дітей научати,
Жінок спиняти,
Тебе за рідну неньку почитати».
Ой то бідна вдова А те зачуває,
Словами промовляє,
Сльозами проливає.
Що мовить словами,
Обіллється дрібними то й сльозами:
«Як-то я вас, сини, годувала,
Як камінь глодала,
А чого тепер собі од вас діждала,
Що на чужому подвір’ї проживаю?
Ой не піду я до вас, сини, проживати,
Щоб ваших дітей не оскорбляти,
Жінок не зневажати,
Щоб вам не тяжко та не важко було на мене Своїми очима й оскорбляти».
Ой то бідна вдова добре знала, бо вже виділа Ой на коліна й упадала,
Руки вгору підіймала,
Молитви сотворяла,
А своїх синів то прощала.
Як стала синів прощати,
То став їх господь милувати:
Стали люди поважати,
То стали куми-побратими навіщати;
А бідна вдова на чужому подвір’ї проживала. На чужому подвір’ї проживала І на чужому подвір’ї помирала.
Ой то тільки бідної вдови,
А прийшла то слава, її пам’ять,
Между царями,
Между князями,
Между православними християнами.
Ой то її слава! —
Ой сотвори-то, господи, їй вічну пам’ять, А всім слухающим головам,
Пошли їм, боже,
На многая літа!
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА БАРАБАШ
Як із день-години
Зчиналися великі войни на Україні,
От тогді ж то не могли обібрати,
За віру християнську одностайно стати;
Тільки обібрався Барабаш, да Хмельницький,
Да Клиша білоцерківський.
От тогді вони од своїх рук листи писали,
До кроля Радислава посилали.
Тогді ж то кроль Радислав листи читає,
Назад одсилає,
У городі Черкаськім Барабаша гетьманом настановляє: «Будь ти, Барабаш, у городі Черкаськім гетьманом,
А ти, Клиша, у городі Білій Церкві полковничим,
А ти, Хмельницький, у городі Чигирині хоть
писарем військовим». От тогді ж то небагато Барабаш, гетьман молодий,
гетьманував,
Тільки півтора года.
Тогді ж Хмельницький добре дбав,
Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,
А ще дорогими напитками його вітав І стиха словами промовляв:
«Ей, пане-куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий! Чи не могли б ми з тобою удвох кролевських листів
прочитати,
Козакам козацькі порядки подавати,
За віру християнську одностайно стати?»
От тогді. ж то Барабаш, гетьман молодий,
Стиха словами промовляє:
«Ей, пане-куме, пане Хмельницький,
пане писарю військовий!
Нащо нам з тобою кролевські листи удвох читати,
Нащо нам козакам козацькі порядки давати?
Чи не лучче нам із. ляхами,:
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-соль по вік вічний уживати?»
От тогді ж то Хмельницький на кума свого Барабаша Велике пересердіє має, :
Ще кращими напитками вітає.
От тогді-то Барабаш, гетьман молодий,
Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь, Дак у його і спать поваливсь.
От тогді-то Хмельницький добре дбав,
Із правої руки, із мезинного пальця щирозлотний перстень
ізняв,
Із лівої кишені ключі виймав,
З-під пояса шовковий платок висмикав,
На слугу свого повірного добре кликав-покликав:
«Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького!
Велю я тобі добре дбати,
На доброго коня сідати,
До города Черкаського, до пані Барабашевої прибувати, Кролевські листи до рук добре приймати».
От тогді-то слуга, повірений Хмельницького,
Добре дбав,
На доброго коня сідав,
До города Черкаського скорим часом, пильною годиною
прибував,
До пані Барабашевої у двір уїжджав,