Та жінкам, та малим діткам жалю завдавати,
У народа волю одбирати!»
Ой як крикнув той Барабаш та на козацьку силу:
«Бийте ж тих сорочан та не жалійте,
Кіньми топчіть,
З рушниць стріляйте,
Рани й смерть завдавайте!
Покажемо їм, ворожим синам, як начальство не вважати Та на маніфест надію покладати,
Та ще й пристава рештувати,
Землю й волю добувати!
Буде їм земля й воля —
Діткам та онукам нещасная доля Та, ой, нещасная доля!»
Та чи то ж вп’ять тая хмара яснеє сонце вкривала, Молоньями світила Та громами й загриміла,
Чи то орда набігала,
Що колись дідів-прадідів у неволю заганяла
Та била й рубала,
Лютій смерті предавала?
А то ж не чорная хмара яснеє небо вкрила Та й не громом загриміла,
То й не орда набігала,
Що дідів-прадідів у неволю забирала,—
Кинулись на сорочан донці й черкеси, підковами топтали, З рушниць стріляли Та на вулицях доганяли,
На дворах та на левадах лютій смерті предавали,
Били й мордували,
Жалості не мали.
Ой у неділю увечір вп’ять тая завірюха закружила Та доріженьки снігом крила,
А у Сорочинцях жінки, та батьки, ще й малі діти Дрібні сльозоньки проливають Та мерців обмивають,
На столи покладають,
На столи покладають,
Барабаша проклинають:
«Ой Барабаше, Барабаше,
Лихо твоє й наше!
Що ти наших діток посиротив Та й сам свою голову положив».
А у Миргороді, славному городі,
Та над Барабашевою хатою чорний ворон кряче,
А у хаті вдовиця-Барабашиха плаче:
«Ой Барабаше, муже-покойнику, Барабаше,
Лишенько наше,
Та, ой, лишенько наше!
Було б тобі, Барабаше, з Миргорода не виїжджати Та донців не викликати,
Та у народ не стріляти,
Рани й смерть завдавати!
Ой Барабаше, Барабаше,
Лихо твоє й наше —
Та, ой, лишенько, лихо твоє й наше!» •
ПРО СОРОЧИНСЬКІ ПОДІЇ 1905 РОКУ
Що у.святу неділю рано-пораненьку У Сорочинцях сочинилося —
Усі люди союз собі великий мали,
Собі кумпанію велику ізбирали І все собі розмовляли:
«Як би то нам свободи дістати,
Щоб землі дістати,
Щоб було чим малих дітей годувати!»
Не діждали свободи сії знати,
А діждали Барабаша своїми очима повидати.
У понеділок рано-пораненьку
Із Миргорода, із славного города, Барабаш приїжджає, З козаками прибуває,
До людей словами гукає:
«Ой що ж собі маєте,
Що ви собі свободи дожидаєте?
Не будете ви свободи знати,
А будем ми вас стинати,
Щоб ви собі заробляли,
А свободи не дожидали!»
Ось стали люди словами промовляти:
«З чого ми должні жити-проживати,
Як у нас нічим бідних дітей годувати!»
Ой став Барабаш гнів великий покладати:
«Ви должні ще козаків і коней погодувати,
Бо нам було тяжко та важко сією дорогою проїжджати!» Усі люди руки підіймали,
Словами промовляли:
«Ми вас відтіля не визивали,
Не будем ми козаків годувати,
Не будем вашим коням і сіна доставати!
За віщо ми будем свою жизнь покладати?
Де ми будем брати,
Щоб вас годувати?»
То Барабаш і козаки великий гнів положили,—
Великий сор ізробили!
Од людей од’їжджали,
Великий гнів покладали,
За царину виїжджали І совіт собі мали:
«Що ми будемо тепер од’їжджати,
А правди собі не шукати?
А треба їм, треба дати,
Щоб вони знали, як свободу шукати!»
Тоді коні назад обертали,
Усіх людей на місці.заступили,
Орудія оружили —
Усіх людей на землю положили,
Тіло їх християнське на землю поклали,
Кров безневинно проливали.
Которі живі — живі зостались,
Руки вгору піднімали,
Барабаша кляли-проклинали:
«Барабаше, Барабаше, .
Лишенько твоє і наше!
Людей побиваєш І сам тут погибаєш,
Свою голову покладаєш!
Стільки ти крові безневинно проливаєш,
А тіла християнського на землю положив 1 сам свою жизнь покладаєш!»
Ой у середу рано-пораненьку Стільки-то усього сочинилось —
Пан Филоненко із Полтави прибуває,
З козаками приїжджає,
Всіх людей бідних собирає,
На колінах поставляє,
Безневинно обвиняє,
Тіло їх коло кості канчуками оббиває,
Кров їхню безневинно проливає!
Ой стільки-то їх, бідних, побили,
Шматками порубали І кров безневинно проливали,
По темних темницях забрали,
А бідних сиротят без хліба оставляли!
Ой, як то тяжко та важко було сиротятам
різдво Христове дожидати Без батьків без своїх рідних празник пробувати Без хліба, без солі загибати.
Словами промовляли,
Сльозами проливали,
Батьків своїх споминали: