Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає —
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти Да в город Килию запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляв,— дороге плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає,—
Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає. ; ,
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я,— каже,— важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килию запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає,
Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.
«Ой,— каже,— татарине, ой, сідий же ти, бородатий! Либонь же ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став,
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця в груди посилає.
Ой ще козак не примірився,
А татарин їк лихій матері з коня покотився! Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огладиться, аж у його й духу немає. Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Січі припав,
Там собі п’є-гуляє,
Поле Килиїмське хвалить-вихваляє*
«Ой поле Килиїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило! Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли, Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже Од нині до віка!
Даруй, боже, на многі літа!
СМЕРТЬ КОРЕЦЬКОГО
Од неділі першого дня Стояв обоз невелик В чистім полі на Цецорі.
А в тім обозі був гетьманом,
Всім жолніром і всім паном Князь Дмитро, князь Корецький, Третього дня з своєю дружиною Обід з ними обідає,
А о своїй пригоді не відає.
Аж де ся взяв хан татарський, Вдарив на обоз син поганський, Весь табор преч розгромив.
Там всі полки вирубали*
Аж третього дня наступає.
Приходили од турецького царевича яничари
його наглядати, Стали до нього словами промовляти:
«Княже Дмитер, пан Корецький,
Високо сидиш,
Далеко глядиш,
Чи не бачиш на морі де джавра?»
Аж он промовить княже Дмитер:
«Високо сиджу,
Далеко гляджу,
Не бачу ніде на морю джавра,
Тільки бачу на дубі високім голуба з голубкою. Коли б при мені мій тугий лук і мої стрілки, Убив би голуба з голубкою:
Єдно вашому пану на сніданнє,
А другое на обіданнє».
Яничари на сміх тоє піднімали,
Тугий лучок йому подавали.
Дві стрілки-калинівки на лук накладає,
А до голубів міряє.
Як налучив,
Так умірив
Та забив голуба з голубкою.
Назад тугий лучок подає,
До яничар промовляє:
«Підіте, яничари,
Візьміте два голуби,
Свему пану єдного на сніданнє,
А другого на обіданнє».
Аж прийшли яничари до свого пана:
«Пане, пане наш, царю турський,
Вбив князь Корецький два голуби,
Одного на вечерю, другого на обіданнє,
Аж не вбив княже Корецький голуба
з голубкою,
Вбив царевича з царівною,
З його рідною сестрою».
А що мовить турський царю до яничар:
«Подіте князя Корецького з гаків здійміте,
А перед мене приведіте».
Княже Дмитер перед царем став,
На криж свої руки складав,
До пана свого промовляв:
«Ой пане мій, пане царю,
Зготував я тобі з голубів вечерю». Рече турський цар до князя Дмитра: «Не голуби то, мої то діти,
Син царевич з царівною,
Княже Дмитер, тожесь хитер,
Ніхто тебе не ухитрить,
Хіба тебе смерть ухитрить».
ОТАМАН МАТЯШ СТАРИЙ
На усті Самари-Богу,
Семенова козацького рогу,
Усі поля самарськії пожарами погоріли:
Тілько два терни-байраки не горіли,
Що под собой гостей великих іміли: