На степи високі,
На великі дороги розхіднії,
Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати І меншому брату у признаку покидати. .
То став же середульший брат До старшого словами промовляти:
«Нум, брате, із себе зелені жупани скидати І червону та жовту китайку віддирати,
А нехай та нехай же він, бідний, знає,
Куди за нами, кінними, утікати»..
То старший же брат до середульшого брата став
гордо промовляти: «Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке На шматки драв
Та меншому брату у предмету давав!
А як же він жив-здоров буде,
То сам в городи християнські
Без наших предметів усяких прибуде».
То середульший брат милосердіє має,
То він із свого жупана
Червону та жовту китайку видирає
І по шляху стеле-покладає,
А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє.
Та став же середульший брат До старшого брата словами промовляти:
«Братику мій старший, ріднесенький,
Як голубонько сивесенький!
Тут же трави зелені,
І води здорові,
І очерети вдобні,
Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного,
Своїх коней попасімо,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,
І на коні возьмімо,
До городів християнських трохи підвезімо,
Нехай же наш брат, піший-пішаниця,
Буде знати, куди в городи християнські До отця, до матері доходжати».
То став же брат старший до середульшого промовляти:
«Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась, Чи сириця в руки не в’їдалась?
Що як будемо, брате,
Свого пішого меншого брата піджидати,
То буде з города Озіва Велика погоня уставати,
То буде нас, кінних, доганяти,
То буде нас на три штуки рубати Або в гіршу неволю живцем завертати,
То буде же нашого брата меншого, пішого,
У тернах і байраках на спочині минати.
То ми свого брата меншого не ввеземо І самі із озівської турецької неволі не втечемо».
То став же пішоходець із тернів виходити,
То став червону китайку находити,
Та у ручки бере-хапає,
Словами промовляє:
«Недурно червона китайка по шляху валяє,
Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких В живих на світі немає.
А коли б же я міг знати,
Чи їх постріляно, чи їх порубано,
Чи живими в руки забрано,
Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,
Тіла козацького-молодецького шукати.
Та тіло козацьке-молодецьке в чистім полі поховати,
Звірам і птицям на поталу не оддати».
На шлях Муравський вибігає,
Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди забачає. То побило меншого брата в полі три недолі:
Одно — безвіддя,
А друге — безхліб’я,
А третє — буйний вітер у полі повіває Та бідного козака з ніг валяє.
До Савур-могили прибуває .
1 на Савур-могйлу ісходжає,
І там собі дев’ятого дня спочивок має.
Дев’ятого дня з неба води-погоди вижйдає І мало-немного спочиває,
І ось до нього вовки-сіроманці находжали,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали,
Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти. То він їх забачає Та словами промовляє:
«Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,
Гості мої милі,
Хоч мало-немного підождіте,
Поки душа козацька з тілом розлучиться.
Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,
Із-під лоба чорні очі висмикати,
Попід зеленими яворами ховати І комишами укривати».
І мало-немного спочивав,
От руками не візьме,
Ногами не піде,
Ясно очима на небо не згляне,
На небо взирає і тяжко вздихає:
«Голово ж ти моя козацька!
Голово ж ти моя молодецька!
Бувала ж ти у землях турецьких І в вірах бусурменських,
А тепер припало — на безвідді, на безхліб’ї погибаю». Ой не чорная хмара налітала,
Не буйні вітри війнули,
Як душа козацька з тілом розлучалась.
Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали І тіло козацьке-молодецьке жвакували,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали І чорні очі із-під лоба висмикали;
Ще й дрібная птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло обдирала;
Ще й зозулі налітали,
В головах сідали,
Як ріднії сестри, кували;
Ще й вовки-сіроманці находжали І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,
Попід зелененькими яворами ховали,
Комишами укривали
Та жалібно квилили і проквилили —
То ж вони козацький похорон одправляли.
Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати, Стала їх темная нічка обнімати,
То став же старший брат
До середульшого брата словами промовляти:
«Станьмо, брате, тута —
Тут могили високі,
І трава хороша,
І вода погожа.
Станьмо ж, брате, хоч мало-немного Коней попасімо;
Станьмо, брате, поки сон обігріє,
Чи не прибуде к нам брат наш менший,
Піший-піхотинець:
Тоді ж на його великое усердіє маю І всю добичу іскидаю,
А його, пішого, межи коні хапаю».
«Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,—
Уже дев’ятий день минув,
Як хліб-сіль їв і воду пив,
Досі на світі немає».
Отоді ж вони коней пустопаш попускали І кульбаки під себе постеляли,
А оружжа по комишах поховали Та безпечно спать полягали,
Світової зорі дожидали.
Як став же божий світ світати,
Стали вони на своїх коней сідати,
Через річку Самарку в городи християнські утікати,
То став же старший брат до середульшого словами
промовляти:
«Що як будем же ми свого брата найменшого тут наджидати, То будуть же турки-яничари другими дорогами нас
переймати,
То будуть нас стріляти та рубати,
А лібо живцем, у плін завертати».
А як став же той брат найменший, піший-піхотинець,
Аж до десятого дня до Савур-могили добігати Та став же він на Савур-могилі спочивати,
І на небо взирати,
Доброї години.вижидати.
Важенько вздихає
Та словами тихо промовляє:
«Ой горе бідній сиротині, не пивши,
А ще й к тому і не ївши,
Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,
А тепер прийдеться .на. Савур-могилі і голову покладати». Цеє промовляє
І головку свою козацькую ісклоняє.
Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,
Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
То стали його тіло козацьке-молодецьке терзати та
пожирати,
І став же він ще мало-маненько своїми очима
вовків-сіроманців забачати, Став він до них стиха промовляти:
«Любі вовки-сіроманці,
І ви, орли-чорнокрильці,
Погодіте же ви, спочивайте,
Козацького тіла молодецького не терзайте,
Поки душа з тілом розлучиться.
Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати І будете мої очі із лоба виймати,
А тіло моє козацьке-молодецьке терзати і пожирати Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,
Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».
А як стали тії два кінні брати до річки Самарки добігати, Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,
То середульший же брат милосердіє має,
Він же до свого брата добрими словами промовляє: «Братику мій милий,
Голубчику сквий!
Тут же трави зелені і очерети угодні,
Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо, А на зеленій траві їх попасаймо».
Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати Стали тії козаки із коней уставати І своїх добрих коней у пустопаш пускати.
Вони рушниці свої у комиш поховали,
А самі собі кульбаки у голови поклали І безпечно спати полягали,
Ранньої зорі дожидали.
То скоро вони ясною зорею вставали Та своїх добрих коней засідлали,
Отоді-то найстарший брат милосердіє мав То словами істиха промовляв: «Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець, До нас він сюди прибував,
Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
А свого брата найменшого,
пішого-піхотинця, із собою взяв»,
То середульший же брат теє зачуває,