Так ото й сунули в Петербург товпища холопського люду, служилі люди, крамарі, заробітчани, купчики, тьопали монахи й попи, проскакували озброєні вершники та збивали куряву драгунські й райтарські роти, що й собі їхали до Петербургу.
В усіх петербурзьких церквах правилися Богослужби із проказуванням багаторазового многоліття государеві та імператору всієї Росії, царю Петрові, цариці Катерині та царським міністрам, князям і графам.
Особливо урочисто правилося Богослужіння в Троїцькому соборі, що його відправляв архиєпископ Теофан Прокопович, у сослуженні багатьох священиків. Собор аж ряснів від золотом і сріблом обшитих мундирів та багато зодягненої царської знаті, чужоземних послів і знатних петербуржців. Собор не вміщав усіх і тисячі народу громадилися довкола собору й на вулицях. Після грімкого многоліття цареві всі висипалися зі собору й почався формувати парадний кортеж. Як тільки цар із царицею вийшли зі собору, зараз же на сходах почали товпитися прохальники, подаючи цареві свої прохання. Такий західний звичай завів цар Петро, незалежно від своєї державної адміністрації. Йому подобалося, що його піддані звертаються прямо до нього. Звичайно, що він не брав у руки всіх прохань, а забирав їх царський почет, але, часом, звернувши увагу на якогось прохальника, цар навіть і перекинувся з ним слівцем. Так було й цього разу. Цар був у доброму настрої і забрав особисто від кількох москалів їхні прохання. За ними протовпився канцелярист Іван Романович і з низьким уклоном подав цареві згорнуту супліку козацької старшини, з якої звисала печатка генеральної військової канцелярії. Побачивши козака, Петро спочатку нахмурився, але миттю опанував себе і звернувся до Романовича:
— А ти, козаче, об чім просиш?
— Супліку привіз Вашому Величеству від козацької старшини, з-над Коломаку.
— Та-ак? — здивувався цар. — Гаразд. Прочитаємо, що пише нам козацька старшина. Тебе як звуть?
— Іван Дмитрович Романович, Ваше Величество.
— Ага. Романович… хорошо… хорошо… не залишай Петербургу, поки тебе не позовуть зі сенату, — мовив цар, тут же наказуючи голосно графові Головкину, великому канцлерові, тримати під рукою козацьку супліку, бо він хоче її прочитати зараз же після закінчення балю.
Романович був у сьомому небі, що йому вдалося доручити супліку козацької старшини прямо в царські руки. Він видивляв очі, чи не побачить серед знаті наказного гетьмана, Черниша або Савича. Їх не було. Це стурбувало меткого канцеляриста, бо ж він знав, що коли влаштовуються якісь великі паради в Петербурзі, а є в тому часі гетьман, чи хтось з генеральної козацької старшини, то вони беруть обов’язкову участь у таких парадах. Пригадує, як розповідав Черниш, що покійний гетьман Скоропадський їхав одного разу в повозі зараз за царем. Щось воно не гаразд. Наказний гетьман є у Петербурзі, а в параді не бере участи. Не видно нікого з козаків, хоч би десь один козацький жупан показався між людьми.
Роздумуючи, Романович вирішив побачити параду, а пізніше поїхати до гостинниці Чудила й розпитати, що діється. Він навіть не мав часу зустрітися з наказним гетьманом, бо добився до Петербургу над раном і негайно почвалав до собору.
Тим часом, під грюкіт барабанів головною вулицею Петербургу стали марширувати піхотні полки, їхала кіннота — драгуни райтари, гусари, гуркотіли гарматами, за ними парадували царські лейбгвардійські полки — преображенський і семенівський, а за гвардійськими полками їхав цар із царицею. За ними тягнулися карети царських міністрів, сенаторів, князів, графів та чужоземних послів. За каретами знову йшло військо.
Гули барабани, гриміла військова музика, гомоніли дзвони, а за мурами весь час гримали гармати. Тисячні маси викрикали «У-ра!.. У-ра!..» та й собі сунули за парадним кортежом, що просувався поволі до царського палацу. Там уся царська знать і чужоземні посли були пропущені на подвір’я палацу, а військо й нарід посунули на луг поза місто, де вже була приготовлена їжа — цілі волові й свинячі печені туші, барани, гуси, кури, житній чорний хліб, бочки квасу, пива й горілки. Зголоднілі солдати й люди кинулися ласувати, що попало. Городська служба пильнувала порядку, щедро частуючи кийками ласих на горілку людців, котрі товпилися, щоб хильнути більше, ніж одну чарку. Де взялася музика й розбавлений люд пішов у танець. Забавлялися до пізної ночі.
У царському дворі баль тривав чи не до самого ранку. Не один із царських вельмож упився так, що його виносила служба надвір, садовила в карету й одвозила додому. Цар також випив здорово, але перед сном він усе ще таки вспів прочитати супліку козацької старшини, яка його вельми розлютила. Він погнав у шию великого канцлера, який став його заспокоювати, та напівроздягнений звалився на ліжко й заснув кріпким сном.