Романовичу так і не пощастило побачити наказного гетьмана. Нічого не підозріваючи, він направився після паради до гостинниці Чудила, як його перестріли на дорозі чотири солдати й єгерський підстаршина.
— Ви господин Іван Дмитрович Романович, кур’єр із Малоросії? — підступив підстаршина до канцеляриста.
— Так, це я.
— Ви заарештовані, — мовив підстаршина, — давайте вашу шаблю.
— Я заарештований? — здивувався Романович. — За що? Я ж нічого злого не вчинив.
— Велено взять вас під арешт, — говорив підстаршина, — а за що мені невідомо. У нас, брат, нельзя питать.
Солдати забрали у Романовича шаблю й, погукавши кибітку, завезли його до Петропавлівської фортеці.
Волелюбному козакові занило серце, коли він опинився серед грубих сірих мурів.
Аж заплакав гірко.
За що ж це його запроторили до в’язниці?
Бідолаха Романович, звичайно не міг почути, як цар Петро після розмови з ним, коли передав супліку великому канцлерові, шепнув князю Ромодановському: «Розпорядись, негайно взяти під арешт цього козака».
Не знав Романович і того, що цар не дозволив, щоб Полуботок і його товариші взяли участь у параді та були гістьми на царському бенкеті. Сенатський обер-секретар Макаров негайно повідомив про це Полуботка й натякнув, щоб цей мався на осторозі.
Другого дня над Петербургом лягли сірі вайлуваті хмари й із них задощіло.
Місто наче заплакало й посумніло. У пристані похолоднішало, а з моря тягнув прохолоднуватий вітер.
По вулицях усе ще вешталися юрби народу. Пивні були переповнені охочими похмелитися, тим разом уже на власний кошт, а не на царський. Шинкарі витурювали безжально бешкетників за двері, а п’яних упень виволікали надвір і залишали там тверезіти на холодному дощі.
У царському дворі із самого ранку було метушливо.
Всюди бігала служба, квапилися гінці, проходили сенатори, генерали, офіцери та різна імперська знать.
Наказний гетьман був стурбований.
Сенатський обер-секретар успів переказати йому, що цар вельми лютував, прочитавши супліку козацької старшини і що звелів ув’язнити канцеляриста Романовича. Цар вельми сердитий, і ніхто із сенаторів не відважиться підтримати козацьку справу.
Ішов на авдієнцію до царя з тяжким серцем.
Не менш стурбовані були Савич і Черниш.
Крокуючи довженними коридорами царського літнього палацу, козацька старшина ловила злякані погляди палатної служби. Зустрічні знайомі сенатори віталися стримано й не зупинялися, хоч би на коротеньку розмову.
У приймальній залі козацьку старшину привітав підкреслено чемно віце-канцлер Остерман і попросив заждати, бо Його Величество кінчає розмову з послом саксонського курфюрста й зараз же прийде.
І справді, через хвилину, зі сусідньої залі вискочив гвардійський полковник, рвучим рухом одчинив двері й до залі ввійшов цар Петро у товаристві великого канцлера, графа Головкина.
В царя їжилася грива і пересмикувалося обличчя. Він, не зупиняючися коло округлого мармурового стола, почав кружляти нервово по залі.
— Павле Леонтійовичу, — вигукнув він, зупинившися круто перед Полуботком і його товаришами, — чого це ти безпорядки заводиш у Малоросії? Чому ти не ладиш із бригадиром Степаном Лукичем, як ми тобі веліли?!
— Ваше Царське Величество. Ніяких безпорядків я не заводжу в Україні. Що ж до співпраці із бригадиром Вельяміновим, Бог мені свідок, що я хочу ладити з ним, але бригадир вельми прикра людина, що годі з ним знайти спільну мову. Я і моя старшина не противляться Малоросійській Колегії. Але Колегія, а зокрема бригадир Вельямінов, увесь час порушують свої повновласті і не хочуть розуміти того, що в Україні є все таки я та генеральна козацька старшина…
— Хіба ж у Малоросійській Колегії не засідає генеральна старшина? — втрутився великий канцлер.
— Про людське око, Ваше Сіятельство. Вона там не має майже ніякого голосу, а верховодить у Колегії Степан Лукич. Його поведенція для нас обидна. Він на кожному кроці підриває мій авторитет і авторитет генеральної старшини. Вмішується в усі наші внутрішні справи. Коли хто робить безпорядки в Україні, то це — голова Малоросійської Колегії. Тому ми хочемо бити чолом Вашому Величеству, щоб милостиво приказав Степанові Лукичу не творити лиха в нашій країні. Він у нас недовго, а за той час накоїв скільки лиха, що аж страх говорити. Ваша Величність дозволить, що ми подамо на письмі списані безецності, що їх допустився бригадир Вельямінов, — вклонився Полуботок цареві й подав йому звинутий папір, перев’язаний голубою стрічкою.