Царем аж струсило.
Від нікого йому ще не довелося почути такої одважної гірко-правдивої мови.
Він ухопив зі столу невелику мармурову фігуру Венери й пожбурив нею у Полуботка. Щастя, що наказний гетьман миттю ухилився і фігурка, пролетівши мимо, впала й розбилася на підлозі.
— Взять его! — ревнув люто цар, показуючи рукою на Полуботка.
— Пойдем, господа, — підійшов тихо полковник до старшини.
Вийшли.
Наказного гетьмана, Черниша й Савича відвезли повозом, але вже під сторожею до грізної Петропавлівської фортеці.
Дощіло.
За козацьким наказним гетьманом замкнулася важенна, кована залізом, фортечна брама.
Замкнулася вона назавжди.
ХТО КОГО ПЕРЕХИТРИТЬ?
Крізь відчинене вікно вбігає у світлицю пустотливий легенький вітерець.
Він ворушить папір’я, розкинене по широкому столі, торкається стурбованого чола генерал-бригадира, графа Рум’янцева, який міряє широкими кроками простору світлицю, і, вигулькнувши зо світлиці, залишає графа самого з його турботливими мислями.
Вже більше двох тижнів сидить граф Рум’янцев у Миргороді. За цей час він нічого толком не довідався, ні від козацької старшини, ані від козаків. Міщани малощо знають, а посполиті й поготів. Лише лупають очима та здвигають плічми, мовляв нічого їм не відомо, нічого вони не чули й не знають. «Ну й народ», — сердиться Рум’янцев.
Слуга приносить на срібному підносі гранчасту пляшку з холодним квасом і велику чарку. Граф залюбки попиває холодний квас. Гаряч така, що й дихнути нічим.
Граф полюбляє теж і поїсти смачно. В Малоросії страви смачні, хоч куди. Тому Рум’янцев, правду кажучи, й не квапиться з виїздом із Гетьманщини та все шле реляцію за реляцією у Петербург, що, мовляв, «дело сложное» і слідство посувається вельми поволі. Воно то нічого, коли б графові доводилося мати до діла зі сенатом, чи скажімо з вищим судом. Лихо в тому, що всім тим Полуботківським клопотом інтересується живо сам цар-батюшка, а його Рум’янцев боїться. «Скажений чоловік», — згадує граф, як роки тому Петро вгрів його дубиною за якусь там дрібницю, та ще й на очах сенаторів. «Справжній чортяка», — мислить граф та, підійшовши до столу, починає переглядати папери.
— Тьфу, — сердиться він, прочитуючи вже не вперше, відпис указу Малоросійської Колегії про те, щоб негайно, взяти під арешт сотника Лановича, Полуботкового довіреного чоловіка, який примчав із Петербургу та розповів про ув’язнення наказного гетьмана Полуботка, Савича й Черниша. Ланович розказав сім’ям заарештованих, як москалі забрали в Полуботка й старшини одіж, документи та гроші. В наказного гетьмана вони загорнули 4.000 червінців. Ланович остеріг теж сім’ї Жураківського й Лизогуба. Вони ж попалили в себе багацько різних писем. Це саме зробили й сім’ї ув’язнених. Про приїзд Лановича москалі скоро взнали, але схопити його їм ніяк не вдавалося. Сотник Ланович виявився не абияким хитруном. Він возив із собою перуки, штучні вуси й бороду та вмів перекидатися в зовсім іншу людину. Московські драгуни чи райтари ганялися повсюду за козацьким сотником, а він мандрував собі преспокійно, переодягнений за посполитого з вилами чи граблями на плечку. Московські роз’їзди суворо контролювали перехожих на шляхах і при в’їзді до міст та містечок, а нікому з москалів і в голову не прийшла думка, що Ланович, переодягнений за найродовитішого жида, проїздить на тарадайці тут же їм під носом. Перекидався Ланович хитрюще з біса. То в посполитого, городського чоловіка, жида чи монаха. Він знав добре Гетьманщину, так що проїжджаючи з одного полку до другого, успів повідомити вірну Полуботкові старшину про ув’язнення наказного гетьмана, Савича й Черниша та остеріг усіх, про кого говорив йому Полуботок, висилаючи його з Петербургу в Україну. Таким чином, завдяки передбачливосте Полуботка й незвичайної проворности сотника Лановича, чимало козацької старшини врятувалося від переслідування чи ув’язнення.