Вістка про ув’язнення наказного гетьмана та генеральної старшини схвилювала козацтво й нарід. З уст до уст передавався переказ, що Полуботок мужньо виступає в обороні прав і вольностей України, що його, Савича та Черниша москалі катують…
Полуботок виростав в очах народу мучеником за Україну. Старі козаки розповідали молоді про те, як москалі замучили гетьмана Многогрішного, як Петро розправлявся жорстоко з мазепинцями й січовиками Гордієнка й козацтво ще дужче хвилювалося. Тут і там зникали безслідно донощики й московські урядники.
Ставало неспокійно.
На Київщині поповзла чутка про те, що начебто, гетьман Орлик у союзі з турками йде війною на москалів. Московські вислужники принишкли, бачачи всюди похмурі козацькі обличчя.
Голова Малоросійської Колегії, генерал-бригадир Степан Лукич Вельямінов, пишучи звідомлення до Петербургу, просив, щоб в Україну були послані додаткові московські полки, бо у Малоросії «пахне бунтом». Але цар висміяв Вельямінова. Ніяких додаткових полків посилати в Малоросію не потрібно. Козаки бунтуватися не будуть. Як генеральній старшині та ще декому з полковників наламається хвоста, то козаки радітимуть, бож вони не полюбляють своїх дуків-старшин.
Графові Рум’янцеві цар приказував суворо, щоб він зібрав відомості про що слідує: а) колегію й судовь великоросійскихь всі чи Малороссіяне желають?; б) полковниковь русскіхь всі чи хотять?; в) о чолобитне, котороя оть старшины подана, відают ли старшина и козаки?; г) оть постоивь ли драгунськихь или оть притісненій владільцевь и старшини люди розходятся; г) какіє обиды оть старшини козакам вь отнятій землы и мельниць?
Довідавшися про таке царське доручення графові Рум’янцеву, козацька старшина, остережена сотником Лановичем, стала виляти хвостом. Це правда, що вона підписувала свого часу чолобитню про звільнення від надмірного податку. Щождо інших справ, треба розпитати козаків, що вони про те мислять.
— Ви залякали їх і вони бояться говорити, — сердиться граф на старшину.
— Ми залякали? Боронь Боже, — дивується старшина. — Ось хай Ваше Сіятельство зволить їх собственно розпитати чи ми коли-небудь їх залякували…
Граф Рум’янцев допиває квас, як у дверях появляється його головний канцелярист Сергій Іванович Нечипін.
— Ваше Сіятельство, чи не час починати прослух? — кланяється низько канцелярист.
Граф допитливо глянув на нього.
— Люди вже прийшли?
— Так точно, Ваше Сіятельство.
— Чи є хтось зі старшин?
— Так точно, Ваше Сіятельство. Прибув сотник Максим Іванович Дерчинський.
— Ага. Ну, добре, підемо, — мовить граф і обидва переходять у другу світлицю. Там уже сидять писарі, нишком перемовляючись між собою. Коло дверей стовбуріють два здоровані-драгуни.
Граф сідає у широке вигідне крісло. Його втомлює здорово спека й він постановляє рішуче майнути кудись на хутір, щоб віддихнути від лютої міської спекоти.
— Хто там перший? — звертається він до Нечипина.
— Миргородський купчик Пантелеймон Михайлович Лубко.
— Опісля його. Викликать сотника!..
— Позвать сотника Дерчинського! — гукає Нечипін драгунам.
За хвилину в кімнату входить літній уже козацький сотник. Кинувши оком на присутніх, сотник зауважує графа Рум’янцева і легко кланяється.
— Підійдіть ближче, — велить йому головний канцелярист. Сотник підходить ближче до столу. В нього хитрющий погляд і Рум’янцев мізгує одразу, що від цього сотника нічого не діб’ється. Таких хитрунів він знає. Звичайно, якщо б його можна пополоснути нагаями, то йому б розв’язався язик. Але граф не має права «питать з пристрастієм» козаків, котрі виступають з вільної стопи.