— І добре тобі ведеться?
— Хвалити Бога, не погано.
— Податки ти платиш?
— А якже ж. Щороку платю.
— Скільки?
— Ну, як сказать. Від чистого заробітку. Більше вторгую більше тра й заплатить.
— Все ж таки, скільки?
— Ось, минулого року довелося мені заплатити багацько — п’ятдесять карбованців збору, п’ятдесять карбованців до городського скарбу та ще й десять карбованців у царську казну велено було дати, чого раніше не було.
— Як ти мислиш, — звертається граф до купчика, — як там тебе, ага, Пантелеймоне, чи не завеликий, скажемо збір для тебе?
— Ні, не завеликий, ясний пане.
— Ваше Сіятельство кажи, — підказує знову канцелярист.
— Ваше Сіятельство, — поправляється Лубко.
— Умгу, а податок для царської казни не завеликий для тебе?
— Ні, Ваше Сіятельство.
— А скажи ж, Михайловичу, чи не утискає тебе городське, сотенне або полкове начальство?
— Не можу жаліться, Ваше Сіятельство. Все люди хороші. Правда, клопіт у мене з господином майором Лихаровим із Малоросійської Колегії…
— О, що ж таке? — цікавиться граф, а писарі й собі насторожуються.
— Господин майор мені сусідом доводиться…
— Стривай. Як це сусідом? — перебиває Нечипін. — Аджеж Малоросійська Колегія перебуває весь час у Глухові, а ти живеш тут, у Миргороді.
— Так точно, ваше благородіє, але господин майор купив дім по сусідству.
— Ну, й добре. Це для тебе велика честь, що член Малоросійської Колегії в тебе сусідом, — мовить граф.
— Це правда, Ваше Сіятельство, але господин майор відкрив собі крамницю зі сукном і його люди продають сукно дешевше, ніж я і моя крамниця через те підупадає.
— А ти продавай сукно ще дешевіше, — посміхається граф.
— Ніяк не можна, Ваше Сіятельство. Сукно тоді зовсім обезціниться. Я вже жалівся у ратуші і жалобу подавав у полкову канцелярію і в Малоросійську Колегію, — нічого не помагає. Говорив я теж прямо з господином майором. Так він і одрізав мені, щоб я не совав свого носа в його діло. Він продаватиме сукно так як хоче. На те він майор Його Величества й член Малоросійської Колегії.
— Правильно. Що ж ти значиш проти нього поганцю? Він же тебе розчавить мов нікчемну блощицю. Справді, як це ти міг пхати своє рило до його справ, — сердиться граф.
Лубко вже жаліє, що згадав про майора. Всі москалі однакові. Бач, як заступається за Лихаровим.
— Не посмій більше жалітися на майора, — погрожує Лубкові граф, — бо інакше плохо.
Схвильований Лубко виходить, все ще не знаючи, чого й пощо його москалі викликали. Опинившися поза брамою просторого подвір’я миргородської полкової канцелярії, Лубко дає ногам знати і захеканий спиняється аж на другому кінці Миргорода у своїх родичів, теж купців, та, попиваючи холодне пиво, розповідає їм про несподівану напасть. Купці дивуються і на всі лади розмірковують, чого це Рум’янцев викликав Лубка? Вбачають у тому якийсь московський підступ і радять родичеві бути обережним.
На миргородському базарі велелюдно й галасливо. Майдан увесь захаращений возами, біля яких ремигають сірі воли, а коні хрупають овес. Прилавки, будки повні всякого краму, а поміж ними метушаться купчики, козаки, міщани, ремісники, чумаки, жиди та посполиті.
Горласті перекупки захвалюють свій товар.
— Бублики свіжі, бублики!..
— Гречаники гаряченькі!!!
— Кому пиріжків смачненьких?!
Кремезний бородань у зашмальцьованій сорочці й таких же штанах, із сміливим гострим поглядом та пелехатою чуприною, неквапно виліз з-під воза й несподівано, рознявши руки, зупинив статечного літнього козака, з осавульським значком на жупані.
— Братіку! — вигукнув зраділий чолов’яга, — невже ж це ти?! Де ти тут узявся?!
Статечний осавул довгенько приглядався бороданеві. Вкінці він його впізнав та й собі зрадів.
— Невже ж це ти, Хомо?!
— Атож. Ніхто інший, — давив осавула у своїх обіймах здоровань. — Оце радість. Ого, бачу, що ти осавулом став. Молодець… молодець!..
— А ти ж, як?
— Отак, як бачиш, — показав чолов’яга на свою засмальцьовану одежину. — Бурлакую, брате. Як оце нас розігнали зі Січі так і довелося бурлакувати. В козаки мене не могли приписати. Сім’ї в мене немає, та й майна катма. Довелося волочитися з города в город. Усяко бувало. Тепер найнявся в купця за хурщика. Так він, скуповатий падлюка. Кину його к бісу.
— Кидай його, Хомо, — усміхнувся дружньо осавул, — саме мені тебе й треба. Заберу тебе до моєї сотні. З припискою не буде клопоту. Такого одчайдуха, як ти, саме й требується…