— А хіба щось коїться?!
— Ну-у, нічого такого, — одказує виминаюче осавул, — але добра козацька шабля нам пригодиться. Та й гріхом було б, щоб такий січовик як ти, у бурлаках ходив.
— Не один я ходжу, — зітхнув із серцем Хома.
— Вже не будеш. Треба тобі розрахуватися зі своїм хазяїном, а завтра в дорогу. Одіж козацьку маєш? Треба й коня зі сідлом. Та й оселедця зроби, — говорить ділово осавул, споглядаючи на патлатого Хому.
— Оце діло, — радіє Хома, — Бог тебе послав, Гнате. Я вже й самий не раз думав, чи справді доведеться бурлакувати до сивої голови. Ех, годиться випити з такого случаю, так грошей у мене катма, — мовить Хома, шниряючи по кишенях, — мабуть, збіжу на квартирю та й принесу.
Хома виявився впертим. Навіть і слухати не хотів осавула, який пропонував йому зразу ж зайти в шинок і випити за його гроші.
— Що ж це я в Бога дурень, щоб побратима не почастувати, а пити за його гроші. Ні, братіку! Січовик Хома Бур’ян знає собі ціну. Ти, ось жди на мене тут хвилинку, я миттю вернуся.
І справді. За кільканадцять хвилин Хома прибіг і обидва пішли до шинку, в якому товпилося чимало ярмаркового люду, що випивав і ласував кендюхи, начинені м’ясивом, свіжі паляниці та гречаники зі салом. Побратими тут же замовили горілку й закуску, та, сівши на лавці, почали згадувати своє минуле. Обидва вони були січовиками. В 1707 році Гната Дядуренка було вислано зі Січі на війну зі шведами. Він був поранений і лікувався довго в одному з манастирів. Там і захопив його кінець війни. Москалі до нього не присікалися, бо ж він воював проти шведів. Вилікувавшися, Гнат став знову на службу в київському полку й дослужився осавула.
Хома Бур’ян рубався з москалями під Полтавою, тинявся довгенько безпритульним бурлакою по Гетьманщині, не маючи права приписатися до козацького компуту. В посполиті не хотів іти й так довелося січовикові бурлакувати. Хома був одважний, завзятий і чесний чоловік. Не терпів образ і не кривив душею. Важко пережив розгром Січі і горював, що перестав бути козаком. Треба розуміти, як це він зрадів, почувши від побратима, що йому доведеться ще козакувати.
Випивши і поївши, обидва побратими пішли до голяра й за чверть години в Хоми не було патлатої чуприни, але красувався пишний оселедець, хвацько закручений за вухо.
— Тепер ходімо до мого пана-купця, — мовив весело Хома, коли побратими купили козацьку одіж, і тут Хома переодягнувся та наче й помолодшав, — оце він розніме рота з дива, як мене побачить.
Миргородський купець Харитон Дубович, пообідавши смачненько, подався неквапно до своїх складів та почав давати порядок своїм людям. Він і не замітив, як у склад зайшли два козаки. Приглянувшися їм ближче, купець і справді вельми здивувався. Перед ним стояв його хурщик Хома, та не у засмальцьованій полатаній одежі, а в добрячому жупані, шараварах, у сап’янцях із шаблею при боці та пістолем за поясом і глядів насмішливо на Дубовича.
— Це що таке? — дивувався купець. — Куди це ти так нарядився Хомо? Та ще й в козацьку одіж? Хто тобі дозволив кинути воза на базарі.
— Сам собі дозволив. Я більше вам не хурщик. Прийшов розрахуватися з вами.
Дубович закліпав очима.
— Як це розрахуватися?
— Просто. Йду в козаки.
— В козаки? — перепитав недовірливо Дубович. — Ти ж не козак…
— Хто це вам говорив? Я зроду козак. Он, хай скаже пан осавул.
— Правда це? — звернувся купець до осавула.
Цей притакнув.
— Ти ж у мене записався цілий рік служити, — скривився Дубович.
— І однієї днини не хочу більше у вас бути. Давайте, що мені належиться й бувайте здорові.
— Я тебе до ратуші завдам…
— Ви, добродію, не лякайте вільного козака ратушею, — мовив спокійно осавул. — Ми знаємо теж ходи в ратуші. Дайте козакові, що йому належиться і розійдемося в мирі…
Скуповатий Дубович, клянучи в дусі зухвалих козаків, подріботів у задню частину свого багатого суконного складу, а за хвилину виніс і вирахував Хомі його зароблену платню.
— Ох, і скупий ви, чоловік, — хитав головою осавул, бачачи як Дубович вираховував із Хоми за кожну дрібницю. — Та Бог із вами… Не будемо за дрібняки торгуватися…
Від Дубовича обидва побратими подалися знову на базар, де і купили гарного коня й сідло.
— Тепер куди? — спитав Хома. — У полк?
— Ні, братіку. Поїдемо до манастиря.
— До манастиря? — отетерів Хома. — Чого? У монахи я не збираюся…
— В монахи ти ніяк не годишся, Хомо, — розсміявся осавул, — але в манастирі нам доведеться з деким зустрінутися.
— Говориш Гнате все загадково. Ніяк не розберу.