— Ти про мазепинців чував?
— Звичайно, що чував. Люди нишком усе про них говорять.
— Хочеш стати одним із них?
— Ще й питаєш. Хіба ж я не козак-запорожець? Хіба ж я не клявся з Гордієнком служити отчизні й покійному гетьманові Мазепі?
— Так ось, слухай…
МОЛОДІ ОРЛИ
Йшло літо 1724 року.
В Гетьманщині було тривожно.
Москалі посилювали терор, і чимало Богу духа винних людей каралося у в’язницях.
Граф Рум’янцев, що виїхав із України в Петербург щойно весною того року, просидівши кілька місяців у різних городах Гетьманщини, заарештував генерального осавула Жураківського та генерального обозного Якова Лизогуба, й таким чином Гетьманщина залишилася без своєї генеральної старшини. Тимчасовими правителями Гетьманщини, на місце генеральної старшини, були призначені — Іван Левенець, Федір Негребич-Гречаний та Іван Мануйлович.
Хвиля арештів не оминула також миргородського полковника Данила Апостола. Московські драгуни схопили та ув’язнили обидвох синів генерального судді — Івана й Петра Чернишів. Старшого Івана схопили таки на його хуторі, а Петра заарештували в канцелярії генеральної старшини. Галя побивалася й ридала, але нічого не помогло. Було заарештовано багато дрібнішої козацької старшини, що її москалі посадили кого у глухівську або київську в’язницю, а кого повезли в Московщину. Декого з тієї старшини перевезли до Петропавлівської в’язниці, де вже майже рік мучилися — наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок, генеральний писар Семен Савич та генеральний суддя Іван Черниш.
Граф Рум’янцев привіз до Петербургу багацько матеріялу з проведеного ним слідства. Цей матеріял використовував царський вищий суд у своєму слідстві проти Полуботка та генеральної старшини. Сильно обтяжили наказного гетьмана та генеральну старшину глухівські канцеляристи — Петро Валькевич і Данило Забіла, котрі як канцеляристи знали багато різних справ. Валькевича пізніше москалі уласкавили. Він залишився на царській службі в Петербурзі й був нагороджений маєтками.
Вельямінов радів.
Усі головні «Мазепинці» були ув’язнені в Петропавлівській кріпості.
Теперішні, так звані «правителі» — Левенець, Негребич-Гречаний і Мануйлович були люди дрібні й виконували кожний його приказ. Малоросійська Колегія тепер була найвищою владою в Гетьманщині. В козацьких полках проходили різні дразливі зміни. На місце прихильних генеральній, старшині — полкових та сотенних старшин призначалися старшини, відомі зі свого прихильного ставлення до москалів. Зокрема такі зміни переводили у своїх полках полковники — Танський і Толстой.
Козацтво шуміло й хвилювалося.
Хвилювалися теж міщани й посполитий люд.
З нагоди приїзду свого сина Афанасія зі Саксонії, багатенький військовий товариш Антін Кваша влаштував гостину для рідні й своїх близьких приятелів. З’їхалось їх чимало. Всі вони поздоровляли молодого Квашу зі закінченням студій. Молоді студенти — приятелі Афанасія — Зиновій Любович, Богдан Метелиця й Марко Хуторний, які зупинилися на хуторі Квашів у дорозі додому, були не менше в увазі всього товариства. Їх розпитували про все, а найбільше про життя в Саксонії, як там живуть люди, які там звичаї, як саксонці господарюють. Дехто допитувався про торговельні діла й взагалі про всячину.
Днина була погідна й гаряча. Гості розташувалися в садку на просланих килимах. Тут прислуга й розклала їжу — печене м’ясо, холодець, ковбасу, пиріжки й нанесла різних напоїв.
— Випий-но, братіку, ось слив’янки. Смаковита вона на славу, — припрошував хазяїн пожилого Артима Хуторного, котрий, почувши вістку про те, що син вертається зі Саксонії, й собі примчав на Квашів хутір, зустріти сина. Він виглядав вельми пригноблений.
— Скільки ж можна пити? — одмовлявся мляво Хуторний.
— Не сороми, Артиме, козацького роду, — усміхався сотник Масляний, — а молоді готові насміхатися з нас, що ми вже й справді перевелися на галушників.
— Не думаю, — вони в нас молодці. Слава Богу, добре виховані, не здуфальні. Й вчені хоч куди, — говорив Кваша. — Ось, мій Афанасій як став розповідати, що йому приходилося вивчати, то мені аж голова завертом пішла. Вчена знать голова. Оце, відпочине через літо, а восени, як Бог дасть добре вереміє, піде на службу…
— Куди думаєш його послати?
— До Глухова.
— Не погано. В гетьманських канцеляріях праці завжди багацько.
— Е, ні. Подав прошеніє, щоб мого Афанасія прийняли до канцелярії Малоросійської Колегії.
— Умгу. Й що ж? Прийняли?
— Жду відповіді. В мене там добрий знайомий полковник Ушаков. Обіцяв вставити своє слівце за моїм сином. Так оце я й мислю, що коли Афанасій влаштується в Колегії, тоді за деякий час йому возможно буде в Петербург переїхати та дворянського чину вдостоїтися на службі в царя…